«Зараз останні часи, скрізь апостасія, відступництво, занепад віри і моралі, розпад моральних устоїв, традиційних цінностей, духовна деградація, розпуста, невіра. Ми живемо в часи падіння моралі, ось-ось прийде, вже прийшов Антихрист! Покайтеся, спасайтеся, останні часи, мало хто спасеться!».
Це виливається
в асоціальність, навіть соціофобію – втечу від
суспільства, яка особливо виражається у фобії усього нового, «неофобії». Все «нове»
є погане: Інтернет, ЗМІ, зміни, соціальні мережі, все, що завгодно. Все це криється
в ідеї, що світ розбещується, слід закритися і втекти від нього. Це обертається
тим, що здебільшого християни – особливо традиційні (православні, католики,
традиційні протестанти) – не вміють і/або не хочуть працювати з Інтернетом,
соцмережами, журналістами, вважаючи, в кращому випадку, що це неважливо, а в
гіршому – що це все від диявола, журналісти тільки і шукають, щоб нагадити
Церкві, а інтернет/ТВ взагалі духовно шкідливі. В результаті вони цілком не
вміють користуватися тими засобами і можливостями, що відкриваються в наш час –
і це тільки посилює відчуття «останніх часів» і «остаточного апокаліптичного
занепаду».
Я ж хочу
сказати, що ми живемо у найкращий час за всі часи історії християнства та
Євангелія. Так, саме найкращий, зоряний час, коли ми маємо багато
можливостей і шансів. Як так?! Але ж… відступництво, апостасія, Антихрист,
розпуста, і взагалі «останні дні»!...
Добре,
розберімо ці «дні»! Розглянемо, у які часи ми живемо – і тоді вирішимо, де ми і
як нам жити?
1. Останні дні 2000 років тому?
Уявіть собі
світ, де християн зневажають, християнство називають мракобіссям і
марновірством, безумними фанатиками. Світ, де християн називають злочинцями
проти держави і примушують виконувати такі закони держави, які несумісні із
моральними переконаннями християн – наприклад, повінчати геїв або вклонитися
президентові чи імператорові як богу? Світ, де за відмову зробити таке християн
кидають до в’язниці, звільняють з роботи, позбавляють права займати публічні
посади, або взагалі піддають тортурам? Про християн розказують, що вони
ґвалтують хлопчиків, їдять немовлят, поклоняються мертвим трупам і ледве не
геніталіям осла? Причому це кажуть не якісь бандюки, а поважні люди, відомі
філософи, вчені, публіцисти, спираючись на грубезні трактати і книги,
виголошуючи, що християнство – це ніщо інше, як небезпечне для держави і громадського
спокою марновірство? Церква – це ледве не спільнота розбійників, педофілів,
людоїдів, ненависників усього людського? У суспільстві цілком узаконені
найвишуканіші види збочень – зоофілія, педофілія, т.д. Гомосексуалізм
вважається нормою і вітається, ледве не як ознака особливої вибраності і
відкритості для вищої мудрості і виняткової обдарованості! Сексуальні оргії є
звичним явищем, а про шлюбну вірність чутно лише в анекдотах і комедіях?
Усі релігії
змішалися докупи. Люди масово захоплені східними культами, езотеричними
практиками, містичними ритуалами, спіритизмом. Звичним є явище, коли новий
вчитель якийсь змішує уявлення про Єдиного Бога і всілякі езотеричні культи,
якісь медитації, східних богів, дуалізми добра і зла, Світла і Темряви, карми і
сансари. Тут же поряд домішуються уривки наукових та філософських понять, ідей,
всілякі «енергії», «поля», «логоси», тощо. В головах каша різних вірувань, плюс
сучасна філософія і наукові ідеї.
Правда, так
схоже на наш час – розпуста, легалізація гейських шлюбів, і повна деградація
родини тощо? Але я тільки-но описав світ часів Ісуса Христа, елліністичний світ,
коли Схід і Захід зустрілися в спонтанному діалозі, змішалися культури і народи
і раси, а античний світ відзначався, м’яко кажучи, невисоким рівнем моралі. Тодішній
гностицизм – це достоту сучасний «нью-ейдж», який сам масово використовує
доробок тих же античних гностиків. Легітимований гомосексуалізм, розпуста,
оргії і поклоніння державі як богу (в особі імператора, чи в особі парламенту,
зрештою, неважливо). Тотальні репресії, якщо ти відмовишся пошанувати Державу і
не сприймеш її закон – наприклад, вінчати геїв чи вважати закон держави вищим
за закон Христа.
Так-так, це
світ Самого Христа і перших християн, в який вони прийшли! Ви усвідомлювали
колись, як жилось християнам тоді?
Поставте себе
на місце апостола Павла, який говорить про збочення у Римі, де на той час
гомосексуалізм був цілком у фаворі? На місце безіменного мученика, який каже,
що він не поклониться владі, як Богу, бо один Бог – і за це гине під іклами
левів. Уявіть собі, як високий чиновник, вважай, депутат Європарламенту,
заявляє, що блуд – це гріх і він є християнин, за що його миттєво позбавляють
чинів і відправляють у заслання. Уявіть собі Папу, який переховується по всій
Італії, а потім плює і просто іде на муки? Єпископа, який виходить із криївки,
і віддає себе властям, щоб ті припинили шукати інших пересічних вірних? І т.д.
і т.п.
Зрештою, уявіть
собі становище Ісуса Христа у Палестині – якого одні вважають за шахрая, інші
за пророка, треті за державного злочинця, четверті за безбожника, богохульника,
кощунника і святотатця, що руйнує традиційну мораль та устої традиційної
культури нашого народу. І нарешті світська і церковна влада знаходить згоду, і
цілий народ верещить «Убий його!», а влада називає його «іноземним агентом
Риму-Заходу, що прийшов влаштувати у нас бунт-майдан і погубити нашу особливу
цивілізацію-культуру і наш богообраний народ». Його не зрозумів ніхто,
найближчі учні нездатні були збагнути масштаб ідеї і суть події, їхній
провідник Петро зрікається. І це – майбутній провідник апостолів!
Так що, це був
світ кращий за наш?
2. «Золотий час християнства» минув? або: Про
традиційні цінності?
Добре, скажете
ви, це були ранньохристиянські часи і звірства поган. Але був час, коли
християнство торжествувало, народи вірили і хрестилися в ім’я Христове, і
взагалі, хрест переможно майорів над ойкуменою, і все таке інше. Коротше, був
золотий час християнства, а тепер ми маємо деградацію і аморальне суспільство,
що відступило від «традиційних цінностей».
Ну давайте
розберемо ваші «золоті віки», коли там панували «традиційні цінності», існував
ідеальний устрій, що сприяв моральному життю, духовному розвитку людини,
захищав сім’ю, віру,
церкву, і взагалі життя протікало «во всяком благочестії і чистоті»? У кожного
– свій «золотий вік». У поклонників середньовічної готичної духовності або
багатьох традиційних католиків-консерваторів це Середньовіччя. У любителів
православної теології і містики це ідеальний світ Святих Отців Візантії V – XV вв. і святий світ
Афону. У російських ультраправославних – це «старомосковський» чи
«старорусский» світ «Домострою», «Святой Руси», «града Китежа» доби умовного
Сергія Радонезького XIV – XV ст.
Але давайте
чесно поглянемо на всю історію Християнства з огляду на відданість Богові і
правду Євангелія. Слава Всевишньому, що християнство нарешті дозріло до
самокритичного погляду на свою історію, і змогло визнати, що історія
християнства – це безперестанні девіації, відступлення від Христа, постійні
схиблення у самому центрі християнства.
Щойно стихли
гоніння – настали внутрішні спокуси. Якщо можна було б назвати, що стало для
Християнства найбільшою трагедією, я б не вагався – це був момент, коли
Кесар-імперія, світська влада, вирішила увійти у союз із Божою Церквою, а
Церква погодилася. Користь від спокою, від Соборів, що сприяли усвідомленню
Церквою своєї віри, вираженню її у стислій і лаконічній формі, не зменшує тої
духовної шкоди, що завдала сумнозвісна симфонія, «співпраця імператора і
патріарха», цезаропапізми і папоцезаризми. Християни забули слова Христа: «Боже
– Богові, кесареві – кесареве» (Мф. 22:21). Господь знав, що каже – Він бачив,
що Хрест і державний Меч не можуть співпрацювати до кінця. Сила Божа в немочі
здійснюється (2 Кор. 12:9), і Церква, що має покровительство державного меча –
неодмінно деградує. Ця слизька дорога не могла не привести до ганьби XVIII ст. Російської імперії
після Петра І, коли Церква була прямо поставлена на коліна, і зроблена
міністерством у духовних справах.
Внаслідок цього
Церква, християни майже втратили навик справжнього християнського життя у
свободі Христовій, вільного благовістя і відвертого свідчення віри. Церква,
священики, і навіть прості миряни звикли будь-що кликати світську владу
«покарати безбожників», «кощунників», «розпусників». Зараз цей приклад нам
наочно показує Росія і РПЦ, але раніше цим страждали всі християни, і зараз
де-не-де почуєш від ретельної християнки: «Та куди ж та влада дивиться, таку
розпусту терпить!».
Пробачте, але я не уявляю Христа, що кличе
легіон Пілата покарати дім розпусти у Єрусалимі. Не уявляю апостола Павла, що
просить владу зруйнувати храм Артеміди Ефеської. Але я дуже добре уявляю, як
апостоли Петро і Іоанн повстають перед синедріоном і кажуть священикам і
правителям: «Розсудіть, чи це справедливе було б перед Богом, щоб слухатись вас
більш, як Бога?» (Дії 4:19).
Церква і
християнство, будучи з природи частиною громадянського суспільства, тривалий час прагнула не бути
«якоже прочии человецы», але
стати над суспільством, і створити дуумвірат «Держава + Церква = влада» над
суспільством (народом). Примус, владне втручання розбещувало внутрішнє духовне
життя, яке неможливе без свободи, без вільного змагання і поривання духу.
Власне, славетне чернецтво постало із моменту, коли щирі і послідовні християни
побачили, що спільнота Церкви почала ставати літеплою, теплохладною, нагадуючи
Апокаліпсис, 3:16 – і вони виходили від людей у пустелю, творячи там спільноти,
де ще могла горіти полум’яна віра християн, що була подібна вогневі і могла
двигати гори. І пишаючись та зачитуючись Отцями – від Ісаака Сиріна та Іоанна
Ліствичника до Бенедикта Нурсійського чи Григорія Палами, а далі до Франциска і
Серафима – не забуваймо, що ці рухи були реакцією на подальше зростання
теплохладності віри і прагнули… ні, не «відновити ранньохристиянську
духовність», а купити в Бога золото, вогнем очищене, щоб збагатитися, перемогти
і сісти поруч з Ним на престолі Його.
І «традиційних
цінностей» тоді не було – точніше, первісне християнство саме боролось із
«традиційними цінностями» «платонічного кохання», шанування імператора як бога,
тотожності релігії і влади, тощо. Та й потім – на Русі Х століття що було
«традиційною цінністю», віра в Христа чи в Перуна?
Чи можна
назвати «золотим віком» Середньовіччя, де приховане язичництво вирує по всій
Європі, а малограмотні віряни радше вірують у нечисту силу, відьом і чорних котів,
аніж у переможну жертву Ісуса Христа, а Євангеліє читали хіба що духовенство і
окремі особи? Доба хрестових походів і всеєвропейських м’ясорубок за
інвеституру – це «золотий вік»? А може, золотим віком ви назвете часи
Реформації і тотальних релігійних воєн? Чи «Святу Русь» Московії XIV – XV ст., коли царі з легкої руки вирізали
десятки тисяч одновірців і попалювали «жидовствующих», а митрополита за протест
кидали в острог?
Тож коли
був «золотий вік»? А не було його! Ані Середні віки із цинічними битвами за
владу, ані розпуста доби Ренесансу і релігійні криваві війни ранньомодерної
доби. Ані, звичайно, Новий час ХІХ століття… ну на нього вже ніхто й не
претендує…
3. Чому наш світ найкращий для проповіді
Євангелія?
Коли коротко:
три причини:
a) Техніка тисячократно покращила можливості
проповіді і свідчення;
b) Цінності сучасного світу Заходу походять
із історії християнства;
c) Наш час дає можливість бути більш
християнами.
а)
Техніка.
Уявіть собі
святого Августина із ноутбуком та Інтернетом, який веде свій блог або сайт? Або
уявіть себе у Середньовіччі, коли замість того, щоб набрати текст і запостити
його для всесвітнього миттєвого перегляду, ви повинні сидячи довго виводячи
літери на папері пером, притрушуючи чорнила тальком. А якщо помилка –
переписувати лист вручну заново? І замість просто опублікувати одною клавішею
мишки вашу непересічну ідею знову таки, яку може прочитати весь світ миттєво,
вам треба знайти для початку дорогущий пергамент, потім написати – ані
помилочки, чуєш, на всю тисячу сторінок, бо ж пергамент дорогий, а коректорів
немає! – і в тебе аж цілісінький однесенький екземплярчик. А двом друзям
подарувати… 3000 сторінок… пергамент… та тут і маєтку Креза не вистачить! А
якщо ти єпископ, богослов, просто Августин, якому треба не просто собі в стіл
написати? Про те, як «легко» переписуватися листами з поштою, яка їде кораблем
чи на перекладних півроку – навіть промовчу. Уявіть собі, ви написали другові
листа, а він відповідає через півроку на те, що ви йому півроку назад написали,
на тодішні ваші думки…
Сучасна епоха
надає нам надзвичайно багато засобів для звершення християнської місії. Ми
маємо безлімітний і моментальний доступ до потрібної інформації, до усіх
можливих знань. Матеріальні обмеження нас стримують найменше, ніж будь-коли –
книги, новини, інформація нам доступні моментально. Але що цікавіше – нам
максимально доступна можливість творити нові ідеї, писати нові тексти,
поширювати інформацію, ділитися і об’єднуватися у нові спільноти, рухи, тощо.
Святі давньої Церкви могли тільки мріяти про такі можливості роботи – миттєво,
обґрунтовано, якісно реагувати на виклики.
Мені
підказує щось, що якби св. Августин або св. Юстин Філософ жили в наш час, вони,
як такі, що в античну добу цікавилися скептицизмом, потім платонізмом, писали
листи імператорам і взагалі пхалися із своїм словом куди тільки можна – вже
точно б мали би свій блог, сайт, писали би активно статті і активно
спілкувалися, свідчачи про Бога скрізь, куди б вони тільки дісталися. Якщо в І
ст. н.е. відстань і жахіття не стримали апостола Фому від того, щоб поїхати аж
у саму Індію – то хіба така енергія відмовилась би від такого шансу?
Ви
ніколи не замислювались, чому аж до ХІХ століття переважна більшість пап були
італійці, а кардинали конклаву були в основному з Італії? Не тому, що церква
була така закрита. Просто банальна відстань. Щойно виникли залізниці, як одразу
географія кардиналів стрімко зросла. Миттєво зросла інтенсивність комунікації,
обміну ідей, а це – велика річ, бо це – уникання непорозумінь, помилок, просто
відкриття думок один одного, просто дізнавання про те, що діється банально по
той бік Карпат.
Велика
сила спілкування – ми не просто повідомляємо один одного інформацію, ми долаємо
фізичне та духовне відчуження, що нас розділяє просторово та екзистенційно. Чи
випадково одразу, щойно залізниця і авіація сполучила континенти, християнські
конфесії стрімко почали зближуватися, знаходити спільні займенники, а нарешті і
всерйоз і глибоко вести мову про відновлення єдності Церкви? Хтозна, можливо б,
і у ХІ-ХІІІ століттях не дійшло б до кривавої ворожнечі між православними і
католиками, якби католицькі прелати і православні єпископи могли б прочитати
твіти один одного, і папа міг би миттєво прокоментувати твіт Керуларія: «Михайле,
я йому не казав накладати на тебе анафему!» А так папа банально встиг померти
до того, як дізнався…
Нам часто важко
уявити, як ми себе почуватимемо, якщо ми опинимося у «тому світі», у світі
т.зв. омріяного Середньовіччя. Легко пафосно відмовлятися від того, що ти вже
маєш. Легко казати – мені нічого не потрібно, коли у тебе все є.
Життя
надзвичайно полегшилося – суто технічно, технологічно. Техніка довкола нас
кардинально змінила наш світ. Хтось каже – вона його спаплюжила. Але техніка –
це ніж. Ніж може нарізати хліб, а може прохромити людину. Ставити знак рівності
«ніж = убивство» – це примітивний софізм, пересмикування. Точно так же про
«комп’ютер = ігри». Змусь дурня Б-гу молитися, він і лоба розіб’є. А мудрому
дай річ, він з нею дива вчинить. І тому ми, християни, живемо зараз у технічно
найзручнішому для проповіді Христа і Євангелія світі. Кожен з нас – а не тільки
обрані монахи, владики, тощо – може творити, кожен – діяти, гуртуватися,
проповідувати, служити Богові.
b) Цінності сучасного світу
Заходу.
Можна скільки
завгодно лаяти «аморальний Захід», або прославляти сучасний постмодерний світ,
але не можна заперечити просто історичного факту: наш вік – наслідок
2000-літньої історії християнства. Саме християнство встановило лягло в основу
Європейської цивілізації, встановило фундамент ідей та цінностей Великого
Заходу, який включає і Центральну і Східну, і православну, і католицьку, і
протестантську Європи. Ці ідеї та цінності – родом із Євангелія.
Що було в
основі ренесансного гуманізму, як не гіпертрофована ідея Любові до людини, яка
випливала прямим текстом із Нового Завіту? Що таке «свобода, рівність,
братерство» як не стислий вираз способу соціальної організації перших християн:
які була взаємно вільні і рівні перед Богом, і брати один одному. Саме апеляція
до Бога, Який дарував усім людям однакову природу, свободу і гідність була
морально-ціннісною основою усіх модерних ідеологічних змін. Навіть заперечуючи
Бога і Церкву, модерні революціонери мимоволі цитували Біблію і проголошували
євангельські цінності та ідеї.
З іменем Бога
на устах піднімається перша модерна Американська революція. Заперечуючи Бога і
Церкву, Франція мимоволі цитувала Біблію і євангельські цінності. І зрештою,
Католицька Церква це так само відчула – від Rerum novarum ми маємо постійне прояснення політичного виміру
католицького суспільного життя. І зрештою, сучасні цінності декларації прав і
свобод людини – це хіба родом не з того ж таки християнського розуміння людини,
її свободи, рівності і примату любові у ставленні до ближнього?
Це полегшує і
ускладнює ситуацію.
Полегшує – бо наш
світ уже просякнутий християнськими ідеями та цінностями, які вже «вшиті» у
масову свідомість людей. Але і ускладнює – бо, по-перше, важче відштовхнутися,
не можна зіграти у «повну інакшість», необхідно вести діалог на ще більш
високому, тоншому, вишуканішому рівні.
А по-друге,
світ, просвічений Християнством, навіть відійшовши від християнства, дуже
пильно стежить за християнами, і судить християн за відповідністю до їхнього
власного вчення. Закиди Церквам, діячам Церков, простим вірянам – здебільшого
сформульовані в термінах і в ідеях, що родом із Євангелія. І дуже часто
«зовнішній суд» має рацію, коли викриває серед християнської громади кричущу
невідповідність Слову Євангелія, наказові Христа. Можна багато казати про
звихнення, викривлення, перекручення – але той горизонт, відносно якого будуть
ці звихнення і перебільшення – є євангельським за своїм походженням.
Понад те, вже багато аналітиків висловилось, що ми живемо у постсекулярному світі, коли релігія вже повернулася до політичного порядку денного. Путінська маніпуляція релігійним консерватизмом, Трампівське загравання із християнськими консерваторами, європейські повороти до традиції – все це нагадує нам відому фразу Карла Шміта, видатного політичного філософа: політика є лише секуляризована релігія. І картина XIV століття різко стає впізнаваною, де бачать обличчя окремого політика.
с) «Назад до Христа!» або Можливість бути
християнами.
Ми живемо в
час, коли впала з очей полуда, розвалилась руїна потьомкінської хатинки
«історичного християнства» і «традиційних цінностей». Впала споруда, що тримала
на ногах примарну велич і силу Церкви – союз Церкви і держави. Це оголило
просту реальність наявного стану – справжнє становище Доброї Новини Ісуса
Христа у суспільстві. Відкинуто милиці – і недалекі ностальгуючі особи плачуть
за тими милицями державного примусу і золотого рабства Церкви, яку осипали
можновладці почестями і золотом, натомість знекровили її внутрішню силу,
перетворивши її на паралізовану каліку. Силоміць утримуване було втрачене і
суспільство просто проявило свою справжню сутність – справжня дійсність
оприявнилася нам, у тріумфі розпусти та гедонізму. Що вас здивувало? Що це
постало, а нібито раніш не було? Не обманюйтеся – так було завжди, просто
тимчасово сором’язливо прикривалося. Покривало спало – і Християнство
несподівано опинилося у тому стані, у якому воно входило під це покривало
Кесаря – у стані до IV століття!
Нерозумні
плачуть за цим: але плач тих, хто плаче за падінням «величі граду церковного»,
отих «традиційних цінностей» нагадує апокаліптичний плач за падінням Вавилону
(Апок. 18:2 – 20). Але для тих, кого турбує не реконструкція доби короля
Артура, а реальний Христос і реальне Євангеліє, реальні духовні цінності, які «вчора, сьогодні і до віку такі ж» (Євр.
13:8) і повсякчас є «дорогою, істиною і
життям» (Ін., 14:6) – це звучить інакше: «Веселись про це, небо і святі
Апостоли і пророки…!». Бо впала облудна споруда, і християнство опинилося в тих
умовах, де Євангеліє може бути справді проповідане і вийти на герць із Ворогом
і перемогти його (Апок. 19).
Так, це важче.
Так хочеться сидіти у затишному єпископському палаці або виголошувати проповідь
з казальниці, кажучи «Хто потребує церкви, сам прийде до храму!», так кортить у
відповідь на незручні питання наказати городовому «Ануте в’яжіть цього єретика,
що він народ підбурює! Духовність розхитує!». Кинути державу на «безбожників-розкольників».
І «од молдаванина до фіна усе мовчить бо благоденствує». Зручно і приємно бути
«князем Церкви», почесним вельможею, «наступником апостолів», але так не
хочеться справді наслідувати апостолів, бродити із посохом між містами, проповідувати
на язичницькій афінській агорі, коли тобі в обличчя сміються нові афіняни? Не
можна вже робити вигляд «благочестія», прикриваючись «благолєпієм». І тепер
несподівано страшно звучать слова Ісусові: «по
їхніх плодах ви пізнаєте їх» (Мф. 7:16), і «На сидінні Мойсеєвім усілися книжники та фарисеї» (Мф 23:2). І тому
істерично гукають: апостасія! останні часи!
Облиште! Про
«останню годину» ще апостол Іоанн писав (1 Іоан. 2:18) – і ці «останні часи»
уже 2000 років тривають. І ніщо не говорить проти того, що іще 2000 років
протривають. Натомість «пильнуйте, бо не
знаєте ні дня, ані години…» (Мф. 25:13), щоб вас ніхто не звабив (Мк.
13:5), бо «прийдуть лжехристи і
лжепророки, і дадуть великі знамення і чудеса, щоб звести, коли б можна, і
вибраних» (Мф. 24:24).
Ми
маємо прекрасні можливості осмислити та усвідомити свою віру. Відкрити
для себе Євангеліє і покликання Христове прямо тут і тепер – у їхній
неприкритій оголеній істині. Ми маємо прекрасні технічні можливості свідчити
про Христа – що й не снилися нашим апостолам і пророкам, яким би запаморочилося
від таких перспектив, за умов не більших перешкод, ніж ті, з якими вони
стикались 2000 років тому. Ці можливості цілком урівнюють християн із їхніми
опонентами. Тому дивний ескапізм і втеча від «інтернетів» виглядає не
благочестям, а швидше зрадою справжньому християнському покликанню до проповіді
Євангелія, іти серед людей і діяти поміж людьми. Навпаки, активне діяння в
Інтернеті, активне спілкування із ЗМІ, із простими людьми – це є набагато більш
ближчим до апостольських часів, аніж есхатологічна параноя і втеча у пустелі.
Всесвітня
відкритість перетворила світовий інформаційний простір у арену безперестанної
дуелі, але і наповнило новим змістом євангельське «Усе таємне стає явним».
Кожен опиняється під прицілом софітів, відеокамер, планшетів, і тепер неможливо
приховатись від всесвітнього пильного інформаційного ока. Але хіба правдивому
християнинові є що приховувати?
Час згадати
спосіб життя перших християн – і надихнутися духом. Що було силою Християнства?
Не влада і не гроші – сила духу і чистота віри. «Кров мучеників – насіння
віри». Безкомпромісна віра – але не чорний фанатизм, а послідовне слідування
Євангелію Христа, ідеї любові, свободи, істини – стало найбільшим Свідченням
(недарма грецькою «свідчення» і «мучеництво» звучать однаково!). І зараз
християни мають прекрасний шанс – творити, свідчити, а головне собою являти
образ Христа. У цілком вільних умовах життя і у цілком вільному змаганні із
іншими.
І це не все…
Продовження буде! ;-)
Картинки, що заслуговують на окрему увагу:
1. картина Жана-Леона Жерома "Остання молитва християнських мучеників", 1883;
2. деталь ікони "Страшний суд" Джакопо з Болоньї 1350 року
3. Стаття раніше була опублікована на порталі "Дивенсвіт" та порталі "Релігія в Україні". У моєму цьому блозі опублікована розширена і доповнена редакція..
Немає коментарів:
Дописати коментар