Я не люблю ці «свята» 8-9 травня.
Мені пахне від цих днів якимось лицемірством і
підлістю.
Ніби під видом чогось шляхетного і великого мені
намагаються впхнути чиюсь підлу інтригу. І жах в тому, що велич і шляхетність
справді присутні. Ніби показними жалями, плачами і скорботними рилами про давно
минуле намагаються відбілити свої руки в крові і приховати свої сучасні злочини?
Чи то танці на кістках, чи то бенкет під час чуми?
Довго думав, і лише історична та філософська освіта
дали змогу якось вербалізувати та раціоналізувати це чуття. І секрет
приховувався у тому, що науковці називають дискурсом пам’ятання.
Адже будь-яка розмова про минуле – це оповідь
(наратив), який не тільки пригадує реальні факти, а і конструює картину
минулого. Картина ця завжди штучна, тобто наша «пам'ять» - водночас і
пригадування, і забуття, завжди штучне «казання про діла давно минулих днів».
Цей наратив завжди спирається на певний дискурс,
спосіб мислення і обґрунтування світу. Він несе з собою конкретні цінності,
порядок і режим. Тому «кому вигідно?».
Але це не означає, що всі дискурси і наративи
рівнозначні. Бо певні азбучні істини, цінності людяності, залишаються. Словами
класика, we share the same biology regardless of the ideology. Тож лишається або будувати
ідеологію на «біології» (трактувати всіх людей лише як біологічних тварин) або
на «sharing the
same» (на людяності, оскільки ми всі люди).
ОК, геть демагогію, нум до справи.
Враховуючи, що ці дати – наріжні для ідеологічних та
інформаційних воєн пострадянського простору, проаналізуємо наративи і дискурси,
з якими цей міф пов'язаний. Забігаючи наперед, цікаво, що всі ці наративи почали складатись не у 1945 р. одразу, а у 1965 - 1975. Саме тоді починається урочисте святкування Перемоги в СРСР, активна робота над створенням наративу Голокосту. Чому? Питання і мене цікавить, але гіпотеза: відповідні політичні суб'єкти почали потребувати своєї нової легітимації, ідеї, що підтримуватиме їхнє існування.
Не слід недооцінювати ці дискурси та наративи. Вони
вбивають і саджають. Під прикриттям наративу «Перемоги» («Георгіївська стрічка»)
та на захист «памяти дедов» була розгорнута війна проти України, що вбила вже
понад 13000 людей і зробила біженцями мільйони, а три області України було
окуповано Росією, або прямо, або під прикриттям. В цей же час на Заході, в
Німеччині, засудили на ув’язнення 91-річного
Івана Дем’янюка, який був охоронцем у нацистському концтаборі (про парадоксальне лицемірство цієї історії див. наприкінці). Ці події відбулись через 70 років після завершення війни, а відчуття, що ніби вона завершилась учора. Відповідь
«чому?» – у силі дискурсу, який почав розвиватись стрімко після 1960-х, а у
2000-х був розгорнутий на всю силу.
Маємо три дискурси, що панують у цьому просторі:
совєцько-російський, західний і єврейський.
