Думки про українську національну пам'ять до дискусії

Призначення нового директора Українського інституту національної пам'яті збурило велику дискусію в суспільстві, великі очікування і побоювання з приводу епохи "після В'ятровича". Це – підстави для того, щоб задуматись про фундаментальні засади політики пам'яті, щоб визначити базові цінності і пріоритети. З визначення базових цінностей і принципів випливатимуть конкретні пріоритети і практики.

Коли ми говоримо про історичну пам’ять, у нас завжди є принаймні два підходи до вивчення історії і «пам'ятання»:

1) всі події на певній території («ідеальний тип» історичної науки, який, вочевидь, тут не годиться);

2) історія (оповідь) зосереджена довкола певного суб'єкта (колективного або індивідуального);

3) вибірка подій, постатей і процесів певного типу (напр., геноциди або наукові відкриття).

Очевидно, що сама розмова про національну пам’ять передбачає визнання політичної цінності певного Суб'єкта – нації (про поняття нації окрема розмова). Це – історія-оповідь, яка розповідає про певний суб'єкт і його стосунки з іншими суб'єктами. І цю історію можна написати багатьма способами – від примітивного імперського націоналізму та фальсифікації подій і процесів минулого, до інклюзивного і плюралістичного (само)критичного підходу.

Які ж загальні принципи національної пам'яті? Ці принципи виставлені не у порядку вищості цінностей, вони всі однаково важливі. Отже:

Мої цінності, або скільки вже можна про Зе

Цей текст був написаний ще кілька місяців тому, і зараз мені важче на нього дивитись. Баталії довкола директора Інституту національної пам'яті добряче пошкодило в моїх очах репутацію тих, кого називають "порохоботами". Знаючи ситуацію зсередини, розумієш, наскільки "зрадофільська" паранойя виявилась хибною і дурною, і після цього мимоволі починаєш підозрювати, що всі інші "зради" такі ж фейкові. 

Проте мої цінності – не змінились, і саме тому варто підсумувати і опублікувати це, як маніфест. Отже:

Ти надто багато пишеш про політику, сказали мені одні. Ти порохобот, чого ти причепився до Зе?! – сказали другі. 

Я задумався: чому ж так, може, дійсно надто багато? 

Думав і ось що спало на думку. 

Пишуть про мене: рецензія на книгу

Володимир Волковський. Ідея суспільності: політична філософія в Україні ХІХ століття (рецензія на порталі «Критика») 

Автор: Дмитро Шевчук, політичний філософ (Рівне, Україна). 

Хоч і пройшов рік, проте дякую авторові за такий відгук і вирішив опублікувати його у блозі. Зрештою, сама книга ще є в наявності.

Формула не-ШТАЙНМАЄРА або "який мирний план"

З чого повинна починатись будь-яка серйозна розмова про мир в Україні і Європі? По-перше, з чітких основоположних принципів і цінностей. По-друге, з конкретного плану дій. Саме про це і поговоримо. Звісно, це пропозиція для дискусії і для покращення.

Загальні цінності і принципи

Толерантність, інакшість, ближній: популярний історично-філософський екскурс

Що таке толерантність та весь оцей пул понять – інакшість, особливість, унікальність тощо? Що означають ці слова і з чим їх їдять? Я дуже не люблю лінгвоциду, коли цілі слова і смисли викидаються. Тому, хоч я знаю, що справа запущена – але спробую повернути значення слів словам. Маленька історично-філософська довідка, яка спирається на багато джерел, мовний, історичний і логічний аналіз:

Кліпання мисленням чи мислення про кліп

Буває таке, що про нього говорять: Дивись, це нове!

Та воно вже було від віків, що були перед нами!

 Побував сьогодні на круглому столі "Філософської думки" про усну історію філософії. Цікаво, але дещо зрештою зачепило. Поважні професори говорили про саму тему, і досить цікаво. Але коли почали говорити деякі (на щастя, не всі) представники молоді – вони постійно повторювали про «кліпове мислення», ніби сучасне молоде покоління отаке безграмотне, панує візуальність, «функціональна неписьменність» і взагалі нездатність читати довгі і складні тексти. Якесь дивне самобичування молоді.

Це – міф. Я колись давно писав текст про Людей Книги і Людей Картинки. І я хочу захистити наш час і наше покоління (Z, Y, N чи як його там ще назвуть).

З ними все нормально! Нічого особливого не сталось. Все це було раніше і буде завжди.

З самого початку були Люди Книги і Люди Картинки.

Перші писали Біблію, другі ваяли Золотого Тільця.

Одні писали книги, інші розглядали ікони.

Перші вивчали науки, другі дивились телевізор.

Ті, хто раніше дивився телевізор – зараз гортає стрічку Фейсбука і тицяє в котики, і ніколи не читає складні тексти.

Ті, хто раніше читав книги – читає їх і зараз. У форматі .txt, .pdf, .epub чи в паперовому вигляді.

Нічого не змінилось – але деякі зміни є, і про них – наприкінці.

А звідки ж це розмежування між людьми?

Воно вкорінене в саму нашу психіку, навіть у нервову систему.

 Мені здається, що завжди є люди, які хронічно, функціонально не здатні, чи не хочуть, сприймати «важкі»  речі, великі тексти чи складні ідеї. Це – проблема зосередження уваги та уяви. Адже за сприйняття складних текстів та ідей відповідають ці дві головні царини психіки.

Щоб прочитати довгий текст, вдуматись в його структуру – це треба Її Величність Увага. Це – постійно фокусувати увагу на довгому ряді символів, який інколи досить одноманітний, і завжди постійно повторюється.

Але Уява – ще більш  важлива. Щоб прочитати книгу, треба мати велику уяву. Для початку, ми відкриваємо, що за невеличкими 33 символами-літерами ховається цілий паралельний всесвіт. У нас небагато літер, а у  латинській абетці взагалі 24. І саме Уява бачить за маленькою кількістю знаків безмежну сукупність значень. А великий текст – це не просто послідовність символів. Це – внутрішня структура, ідеї автора, цілий всесвіт, який він описує. Все це треба вміти уявити – плюс ще й всидіти, витримати, поки цей всесвіт відкриється тобі.

Є такий анекдот (перекажу по пам'яті).

Коли відомому математику сказали, що його найкращий учень покинув математику і пішов в музику, математик відповів:

– Правильно зробив, бо в нього занадто слабенька уява для того, щоб бути хорошим математиком, але достатня, щоб бути геніальним музикантом.

Ось чим відрізняється філософський чи математичний текст від якоїсь белетристики, комікса чи фільму. Для того, щоб осилити Канта чи матаналіз, треба набагато сильніша і багатша уява.

Чому ми боїмося релігії у політиці? Рецензія на книгу: Хосе Казанова."По той бік секуляризації. релігійна та секулярна динаміка нашої глобальної доби" (Київ, 2017)

ЩЕ у 2017 році я написав цю рецензію для «Філософської думки» і порталу «Historians». Книга Хосе Казанови настільки мене вразила, що я досі нею захоплений. Казанова висловив про релігію і секулярність у сучасному світі те, що я відчував давно, і не знав, як це обґрунтувати. Ще більше мене здивувало, що Казанова у ХХІ столітті співзвучний до Драгоманова у ХІХ столітті. Це той погляд, який зараз «непопулярний», «немодний». Але це – дуже проникливий аналіз історії ідеї секулярності, а точніше – ідей секулярностей та секуляризмів. 

Тож додам цю рецензію сюди. Оскільки я готую ще цикл статей, що спиратимуться на ідеї Хосе Казанови – це буде одним із базових текстів про ази. Звісно, якщо ви ще його не читали - читайте. Хто б ви не були –  атеїст, християнин, теософ чи соціолог. 

Суперечити самому собі: коментар на заяву владики Філарета і радість російських опонентів ПЦУ

Прочитав звернення Патріарха Філарета до всієї української православної пастви. Це досить сумно для мене і я був би радий не писати про це. Але оскільки я сам є частиною цієї пастви, тож прочитав, і мене багато чого здивувало. Ось і думаю, чи це я неправильно зрозумів, чи це все там написано?
Дякую шановній редакції РІСУ, яка опублікувала мій аналіз цього Звернення та відповідь росіянам, які зловтішаються із дебатів всередині ПЦУ. 
Запрошую читати цей ексклюзивний матеріал для РІСУ за посиланням:
https://risu.org.ua/ua/index/blog/~Wołodymyr+Wołkowski/75816/ 
А картинка: це послання до кожного з нас, щоб ми не забували, що є головне і довкола чого ми повинні єднатись. 

Кінець епохи "ігор церковних престолів"

Минулого тижня стався вибух в Православній Церкві України. Це може призвести до непередбачуваних наслідків не лише в масштабах України, а і навіть на світовому рівні.

Після повідомлень про спроби патріарха Філарета ініціювати новий собор, щоб скинути Епіфанія, поміняти  Статут ПЦУ, ухвалений на Об'єднавчому соборі, самочинно проголосити патріархат та повернути Філарета на трон – ініціативна група «Десять тез» оприлюднила Звернення на захист канонічних принципів устрою Православної Церкви України до єпископату та духовенства ПЦУ. Звернення підтримали багато єпархій ПЦУ та ЗМІ (насамперед, ТСН, зокрема, журналістка Неллі Ковальська), провідні православні богослови і відомі публічні діячі Церкви. Протягом кількох днів відбувся справжній «парад» листів підтримки від єпархій ПЦУ, адресованих митрополитові Епіфанію. Зрештою, виступив сам Епіфаній. Проте основні події – ще попереду.

До цього наша політблоґосфера не була готова. Вона була надто «у виборах». Водночас смішно і сумно, як деякі бідні політичні аналітики намагаються дати собі раду із тим, що відбувається у ПЦУ. Церковні справи важко аналізувати, коли не розумієш деякі внутрішні «силові лінії». Тому ціла спільнота аналітиків церковного життя долучились до пояснення ситуації: зокрема, портал «Церкваріум» (де є посилання на листи єпархій), Віктор Трегубов, Катерина Щоткіна, Тарас Антошевський, Юрій Чорноморець, Дмитро Горєвий, Володимир Бурега, навіть Міністерство культури, а ще діячі церковного «громадянського суспільства» як Тетяна Деркач, Аля Шандра, Андрій Смирнов та інші.

Всі ці статті – мастрід, для тих, хто хоче зрозуміти стан справ. Проте є що додати, тож спробую.

Судьбы идентичности в украинском православии

То, что православное христианство в Украине неоднородно – секрет Полишинеля. Но часто забывают, что это не просто различие разных юрисдикций. Прежде всего, это различие идентичностей. Понять, какова идентичность православного христианина – значит ответить, почему он выбирает именно эту юрисдикцию. Каковы базовые ценности человека, который выбирает Церковь? Если мы это понимаем, мы можем предсказать, какова будет динамика переходов людей между юрисдикциями и как на это повлиять.

Идентичность православных христиан в Украине можно слегка упрощенно распределить по четырем полярным точкам или кругам. Это четыре базовые составляющие: «православный», «украинский», «русский», «канонический». Идентичность составляются из сочетания этих базовых основных полюсов. Разные комбинации этих 4-х ключевых слов формируют разные идентичности и разные стратегии поведения в церковной политике.

«Люди Мої, що Я зробив вам?…». (Не)прихована драма Великодня.

I темний ряд євангельських iсторiй

Звучить як низка тонких алегорiй

Про нашi пiдлi i скупi часи.

(Микола Зеров, Чистий Четвер, 1934)

Ця історія – не про події 2000-літньої давнини і не про урочисті святкові дати. Вона – про наше суспільне життя, про нашу політику, наше суспільство. Навіть глибше – вона про самий смисл і приховану реальність нашого світу.

Мене завжди цікавило – як народ, що щойно вітав Ісуса як Месію, буквально за 4 дні волає "Вбий його!"? Що робили лідери єврейського народу і Понтій Пілат? Що сталося? Як так можливо? Що коїлось в Єрусалимі перед 14 нісана, що вирувало в повітрі і головах людей?

Статечна і спокійна оповідь Євангелій часто не дає відчути це поверхневому читачеві – вона надто урочиста  і лаконічна, вона вже обтяжена канонічною інтерпретацією та звичками Пасхального святкування. Коли ми вже знаємо, що Він воскрес, коли ми вже знаємо про перемогу і славу, для багатьох попередні події здаються лише ритуальним «междометием». Образи, намальовані у чистому тексті Євангелія, ніби затінюються «класичним» сприйняттям, стають плоскими, штучними, іконічними. Реальна історія – у її екзистенційному, політичному, пристрасному вимірі – стає непроникною. Але саме вона – найбільш повчальна, найбільш звертається до нашої реальності. І якщо ми її не відчуємо, головний Смисл Страстей і Воскресіння, можливо, пройде повз нас – невловимий за пасхальними листівками, іконічними ритуалами та вітаннями.

У пастці 21 квітня: Азбучні Істини, які ми забули

Я довго не хотів писати цей текст і думав, що “промине мене чаша сія”. Але спочатку декілька друзів звернулося із питаннями: “що ти про це думаєш?”.  Потім розгорнулись дискусії і нерозуміння моєї позиції. Зрештою, розмірковуючи про виборчі баталії, виникло розуміння, що проста відповідь на питання “я за Х” не працює. Адже мова йде про набагато глибші речі – де наша країна?

Цей текст – довгий. Перша частина попереджає про політику розпалювання ненависті, про пастку, де ми опинились, розмірковує про історію останніх 5 років. Друга частина – про чотири види політики, про що у нас забули. Ми всі використовуємо лише перший, найбільш поверхневий вид політики. Третя частина – просто короткі роздуми про базові проблеми нашого суспільства і політики. Четверта – ті принципові ідеї і стратегії, які я вимагаю від того політика, що хоче мій голос. І нарешті, п'ята – це про того, за кого ж ставити галочку в кабінці.

Якщо комусь ліньки читати все – може одразу глянути п'яту частину, наприкінці. Там – про теперішній момент.

Це для кожного з нас і вас. Тому що цей текст – про базові речі, які нас змушують забути. Про азбучні істини виборів і політики, які безжально б'ють в лоб тих, хто їх ігнорує.

Майдан и Антимайдан: символы и антисимволы

Це було написано ще в 2014 році, але саме зараз, на порозі виборів, це дуже цікаво читати. Чим ми жили тоді? Що таке був Майдан? Ми досі ще не зрозуміли, що з нами трапилось і для чого все це було. Пять років важких подій дезорієнтували багатьох. Звідси – сумніви, розчарування, "зрада", і «заради чого?!». Але сучасні події нас повертають туди – де все починалось. Наша боротьба була між справжністю і удаваністю, реальністю та симулякром. І це дуже неоднозначно звучить зараз. Адже реалістичне бачення рідко «вірить» і «надіється». Воно має волю і розум. Попри все – це мало великий Смисл, і це варто згадати і перевірити себе.

Ця стаття раніше публікувалась на сайті "Релігія в Україні" з правками, за які я дуже вдячний редакції, і з якими, а також із своїми правками доповненнями, я її публікую тут)

Але маю проти тебе, що ти облишив першу любов твою… (Апокаліпсис, 2:4)

Введение № 1. Рай и ад

Кто читал К.Льиса «Расторжение брака» (Great Divorce, 1945)», то знает, чем, по Льюису, отличается рай и ад. Там говорится, что они, конечно, не наши детские образы полянок и котлов. Они намного более сложны и метафизичны. Рай, точнее, Царство Божие – это Максимальная Действительность, реальность превыше всякой реальности, в которой нет ничего недействительного, это Бытие целиком сущее, пребывающее, светящееся полнотой и преизбыточеством Бытия. Там все сущее есть в наибольшей мере существования, там слово «быть» лишено нашей относительности «да-да, нет-нет». Там нет небытия. Там есть максимально пребывающее сущее, которое подлинно есть и бытийствует.

Ад же не параллельная «реальность Зла». Ад – это виртуальная реальность, не существующая в действительности. Это как по Пармениду: бытие есть, το ειναι εστιν, ибо бытие («совокупность самой возможности быть, то, что «есть»») есть само по себе, как сфера всего что есть. Ничто же «не есть». В английском и в украинском языке это выражается чётче: «буття є, ніщо не є», the nothing is not. Ад это просто небытие, отсутствие «есть», «быть», просто иллюзорное бытие.

Сложно? Да. Но в жизни каждый из нас это чувствует, когда говорит: «Я хочу жить по-настоящему, а не существовать». Мы, люди, чувствуем, что мы как-то неполноценно живем, отчужденно от себя, наша жизнь какая-то иллюзорная кажимость. И потому человек хочет сделать свою жизнь «настоящей», «справжньою» (укр. слово выдает эту искомую правдивость бытия), «действительной». Философы это описывают постоянно – от иллюзорной «майи» Веданты и мнимого бытия вещей у Платона – до отчуждения у Гегеля и у Маркса, до подлинного и мнимого существования у экзистенциалистов и у Хайдеггера, бытия «Оно» у Бубера.

Итак, рай это апофеоз настоящего, подлинного, всеобъемлющего, «справжнього» и правдивого бытия, жизни. Потому Апокалипсис и наполнен метафорами о «Древе Жизни», вкусивший плод которого «будет жить вовек» и т.д.

Ад – это метафизическая, полная виртуальность, иллюзорность, в которой человек это пустое место, виртуальная кажимость, «удаваність» (то, что как бы дается, но пусто внутри). Это – симулякр бытия.

При чем же здесь Майдан или Антимайдан? 

Люди Картинки і Люди Книги

Чи часто у вас бувало таке: ви пояснюєте вашому другу чи просто співрозмовнику якусь складну ситуацію, наприклад, в політиці, намагаєтесь викласти проблему з усіх боків, а ваш співрозмовник бере і видає на-гора цілий набір штампів і фраз із телевізора? Читали під вашим текстом коменти на кшталт «длиннопост», «многабукаф», «ниасилил», тощо? Відчували у розмові з опонентом, що його аргументація перетворюється на щось типу «у городі бузина, а в Києві дядько»? Мали досвід, коли спроба свідомо і відверто поговорити на якусь складну тему натикається на цілий набір комплексів і стереотипів, яскравих образів, у яких живе ваш візаві і які він виставляє як забороло від вас?

Вітаю вас! Ви зустрілися з тим, про що піде зараз мова, і що, можливо, ставить людську цивілізацію на межу зникнення. Цей феномен має багато імен. Хтось його називає «функціональна неграмотність», хтось «кліпове мислення», «масове мислення» – міркування про це триває щонайменше з часів Ортеги-і-Гассета, а, коли глибше копнути, сягає самих витоків людської культури та філософії. Я б назвав це радше «слайдовим», або «картинковим мисленням». Воно не виникло сьогодні, ані вчора – можливо, це буде надто претензійно, але його корені походять із доби первісного людства, і формують головний поділ людей та головну межу протистояння, що пронизує всю людську історію

Є люди Картинки, а є люди Книги.

Ми живемо у найкращий час для Доброї Новини: «останні часи» чи «золотий вік»?

«Зараз останні часи, скрізь апостасія, відступництво, занепад віри і моралі, розпад моральних устоїв, традиційних цінностей, духовна деградація, розпуста, невіра. Ми живемо в часи падіння моралі, ось-ось прийде, вже прийшов Антихрист! Покайтеся, спасайтеся, останні часи, мало хто спасеться!».

 Мабуть, усі чули такі слова від багатьох сучасних християн. Неважливо, яка конфесія чи церква – таких печальників за розпад духовних «скрєп» чимало, міняється тільки словесна оболонка, тільки форма «спасіння», «акафісти», «вервиці» чи «покайтеся!». Їх єднає одне: «тікати від цього безбожного світу», від цих «інтернетів», подалі ген, «спасатися»!

Це виливається в асоціальність, навіть соціофобію – втечу від суспільства, яка особливо виражається у фобії усього нового, «неофобії». Все «нове» є погане: Інтернет, ЗМІ, зміни, соціальні мережі, все, що завгодно. Все це криється в ідеї, що світ розбещується, слід закритися і втекти від нього. Це обертається тим, що здебільшого християни – особливо традиційні (православні, католики, традиційні протестанти) – не вміють і/або не хочуть працювати з Інтернетом, соцмережами, журналістами, вважаючи, в кращому випадку, що це неважливо, а в гіршому – що це все від диявола, журналісти тільки і шукають, щоб нагадити Церкві, а інтернет/ТВ взагалі духовно шкідливі. В результаті вони цілком не вміють користуватися тими засобами і можливостями, що відкриваються в наш час – і це тільки посилює відчуття «останніх часів» і «остаточного апокаліптичного занепаду».

Я ж хочу сказати, що ми живемо у найкращий час за всі часи історії християнства та Євангелія. Так, саме найкращий, зоряний час, коли ми маємо багато можливостей і шансів. Як так?! Але ж… відступництво, апостасія, Антихрист, розпуста, і взагалі «останні дні»!...

Добре, розберімо ці «дні»! Розглянемо, у які часи ми живемо – і тоді вирішимо, де ми і як нам жити?

Християнство – релігія Різдва

Я навіть скажу, що Різдво для розуміння суті християнства важливіше, ніж будь-яке інше свято чи подія.

Чому Різдво досі важить? Про що воно? 

Коли у Першій світовій війні солдати відмовились стріляти одне в одного на Різдво і почалось стихійне братання  –  це, мабуть, найточніша суть Різдва. В цій історії "Різдва в окопах" схована глибока Євангельська звістка. Коли ангели з'явились у небі і заспівали: "Слава у вишніх Богу, і на землі мир...".

Ісус приходить у людство, розірване на партії, фронти, своїх і чужих. Кожна людина автоматично поділяє світ на "свій - чужий". "Партійне мислення" – це чума всіх віків і країв, від палеоліту до постмодерну. 

"Чей металл тяжелей и верней посты?!
Разделился весь мир, отвечай:
С кем ты?!"

Різдво – це про крах партійного мислення. Немовлятко, що лежить у яслях, маленькою ручкою трощить шаблони.