Думки про західняків і русистику

Попередження: текст подано в перформативній манері, з театральним загостренням. Серйозні і нудні думки лише у 4 розділі. 

Чи можна і як можна співпрацювати з російськими діячами? Ми не хочемо сидіти на одному полі з російськими дослідниками! Не пхайте нас до ваших Russian Studies! Ми не можемо говорити з росіянами! Вони вбивці, ґвалтівники! Я ненавиджу росіян! Як ми можемо вас пробачити!?

Нічого спільного, ніколи разом, тільки без вас, total cancelling! Проклятий Захід, безмозглі і бездушні європейці і американці, які тулять нас до цих проклятих *****, які не розуміють в своєму затишному толерантному, діалогічному, мультикультурному, багатоваріантному світику!

Мабуть, не можна критикувати травмовану людину під час травми, травмуючої події, яка ще триває. Слід підтримувати, співпереживати, відвести до безпечного місця, і лише з часом обговорити історію травми. Але це не працює тоді, коли це стосується цілого народу. І тоді, коли людина в ситуації травми несвідомо шкодить собі і подоланню власної травми.

Мабуть, коли маєш справу, з травмованою людиною, слід в усьому підтакувати, погоджуватися і гладити по голівці. Але чи хотіла б ця сама людина, щоб до неї ставилися як до «болящої»? Мовляв, погодимось, аби не травмувати – а тепер нумо до дорослих розмов. Хіба цього ефекту прагне людина?

Мова про співвідношення «дія – наслідок», або «причина – дія – фактори – наслідок». Що ти хочеш зробити, чого добитись?

Якщо це стосується умовно «західного гуманітарного світу» (академічного чи публіцистичного), припускаю, що наші цілі приблизно такі:

1) просувати українську точку зору на ситуацію;

2) зробити Україну – і її історію, трагедію, боротьбу – видимою, визнаною;

3) подолати панування російської (і росієцентричної) оптики;

4) донести українську точку зору і наше бачення світу.

Тобто наша головна мета – це донести українську точку зору і подолати усталені міфи. Але ще глибше – підсвідомо – це болісний крик: «зупиніть убивцю, він вбиває, ґвалтує, невже ви сліпі!». Це крик болю в мить битви, коли розум замовкає – серед гармат мовчать музи – але назовні рветься емоційне, афективне, навіть біологічне. «Ненавиджу! Не пробачу! Щоб їх гнали звідусіль і щоб поруч ніхто не сідав! Щоб вони були паріями! Щоб вони страждали всі, в цьому віці і в майбутньому!».

І от, друге заважає першому. І не тому, що не співчувають чи не розуміють. А чому? А треба визнати кілька фактів про західну оптику.

1. Дистанція.

Скільки не кажи «халва», тобто скільки не заявляй «я з тобою», «я» ніколи не стане «ти». Біль ніколи не можна розділити. Інший ніколи не зможе відчувати це як ти. Тому що це, зрештою, не з ним.

Західняки (Westerners), хоч-не-хоч, це не можуть переживати як особисту загрозу. Так, вони безумовно засуджують агресію, насильство, навіть можуть поділяти тезу про геноцидальну стратегію Росії (як це пише Снайдер). Але вони знають, що насправді російська армія не прийде до них, це завжди буде за їхніми кордонами. «Росія загрожує Заходові» – то радше риторична вправа. Тому що вони знають, що коли тубільна орда перейде кордон, то вона одразу буде спопелена. І сама Росія знає, тому коли ракета впала на території Польщі, росіяни аж з переляку верещали «то не ми! ніколи! ви що!».

Дистанція – справа не лише географічна, але і логічна.

Умовний західняк (науковець чи політичний діяч, чи навіть громадський активіст) думає: а що буде далі? Він намагається – його так вчили – бачити речі в системі, в співзалежності, у взаємозв'язках, у перспективі бодай на три кроки вперед. Він питає: ОК, засуджуємо, що далі? які можливі сценарії? які реалістичні? якщо я піду турою сюди, що буде робити суперник?

Це для нас все просто: «від'їбіться від нас! Carthago delenda est! Знищити Московію, а там хоч потоп! Заберіть нас з пекла! Закрийте небо! Вбийте насильника!». За будь-яку ціну – тому що найвища ціна для нас уже настала. Для нас, не для них. А вони дуже не хочуть посилати своїх на війну. Зрештою, тому, що вони бачать свій соціальний консенсус. І бачать, що одразу ж на виборах переможе партія ваших трампістів-йоббіків. Ви цього хочете?

Хто читав Толкіна, згадай з Сільмарілліона історію Фінрода, який кинув Нарґотронд. Хто ні, той читай. Бо Толкін – це не Володар перстнів.

Це у нас в голові парад на Красній площі і тотальна екстермінація qassab'ів. Вони прораховують можливі ситуації і сценарії, і розуміють, що навіть при повному визволенні території України доведеться починати процес переговорів і примирення.

Мир – це про пам'ять і системне мислення.

Їх захоплює ненасильницький протест. Ненасильницький Євромайдан багато чого дав. Ця антипатія до насильства має еволюційне походження. Європа дуже добре знає ціну насильству. Від хрестових походів до Голокосту. Вона знає, що таке спіраль насильства. Що таке непробачені образи і ресентимент. Її система вбиває в голову: пам'ятай, великі ідеї і віра в великі істини веде до великої крові.

Ця антипатія – еволюційне пристосування, свідоме виховання, щоб знищити оте глибинне людське джерело ненависті до іншого, чужого, сильного, слабкого, вічне джерело війни в Європі. Яке вже 70 років намагається переробити тисячолітню історію уміння влаштувати м'ясорубку.

Сюди – комплекс провини за колоніальний імперіалізм, за расизм, за експлуатацію. На цьому ґрунті – сакралізації слабшого, пригнобленого, поневоленого, упослідженого – виросла вся славетна правозахисна критика, від Франкфуртської школи і феміністичної традиції, до різних напрямків ЛГБТ. Всі ці антирасисти, антигомофоби, антисексисти – вони звідси. Інша справа, що в цій боротьбі вони стають самі агресорами, відкривають безодню колективної відповідальності, ненависті, іншування. Для буйних активістів таких рухів своя війна – проти патріархату, капіталізму, американської гегемонії чи гомофобів – важливіша за інші.  І Росія та Китай цим часто користуються.

Але про роль Росії в останньому пункті.

Що важливо зрозуміти – що тут є одна правильна річ. Треба думати про те, що буде далі. Просто перемогти – не поможе. Слід шукати таку модель взаємодії, модель упорядкування світу, яка унеможливить такі конфлікти. Треба прораховувати різні сценарії, як нормальний бізнес-аналіз ризиків і витрат. Показати візію майбутнього. Бачити світ у системі – де окрім нас і Росії, ще є Китай, Індія, Африка і купа різного. Дати відповіді на ці питання – глобального розвитку.

У нас же зазвичай: «Китай не моя проблема, хай здохне Московія, а інше мене не турбує». Хе-хе, посміхається західняк, ви надто спрощено і наївно мислите.

І додає: «ви не росіяни, ви люди, і вони люди, і все людське для вас однакове, і все, що працює для всіх людей, працює і для вас». Біль завжди унікальний. Але людськість одна.

2. Зв'язаність над прірвою.

Ми часто кричимо світові: «ми не Росія! нічого спільного! це маніяк! заберіть його!». Європеєць поблажливо посміхається: «будьте спокійні, все буде добре, давайте, проведімо спільну конференцію, ви і росіяни».

«Ніколи! Ні за що! Вони бандити!» – «Пробачте, але конкретно ці росіяни нікого не вбили і навіть не підтримували Путіна». Теза про колективну відповідальність викликає сумнів. По-перше, вона дико пахне «всі євреї винні за те, що розіп'яли Христа».

По-друге, колективна відповідальність справа тонка. Наприклад, чи відповідальні українці за дії УПА на Волині? А чому? Про це окрема мова – але формально, така відповідальність може виводитися або з демократичного консенсусу (ну бодай як було з Гітлером, якого дійсно всі німці обрали), або з масової участі (випадок Руанди), або з дії держави, яка є політичним репрезентантом. Але у третьому випадку відповідальність лягає на всю державу – репарації ОК. Але до чого тут русисти США чи російський історик, який завжди був проти?  Зрештою, жодна людина не може бути зобов'язана до геройського самогубства. Тому-то це й подвиг. Геройство. Взірець. Це надмір, surplus моралі, а не її міра.

«Ми не розуміємо російської!». Якби європеєць читає Котляревського, він би поблажливо у вуса сказав словами Возного з «Наталки-Полтавки»: «Лукавиш, теє-то як його, моя галочко, а добре розумієш». Це стосується не лише мови, а і демонстративного зречення всякої спорідненості чи то, коли вже так не до вподоби слово, пов'язаності.

Об'єктивно бо, в очах іноземців, спільного аж надміру. Починаючи з мови (ну, для неслов'янина українська і російська далеко одна від одної не відходять). Завершуючи «патернами соціальної поведінки» – від корупції до патерналізму. Звісно, ви інші – але між відмінністю і спільністю є багато відтінків.

Просто qassab'ня спільністю хочете стерти відмінність, хоче перетворити її на тотожність. Перефразую Єрмоленка ("Немічна імперія"), європейський імперіаліст ХІХ століття говорив колонізованим: ви ніколи не станете таким, як я. Російський імперіаліст говорить колонізованим: ви повинні стати таким, як я. Ну,  в принципі, європейський імперець те ж саме говорив колонізованим в своєму мейнленді, ірландцям чи провансальцям.

А ми абсолютизуємо відмінність, повністю заперечуючи спільність. І цей надмір справляє дуже кепське враження. Він далекий від об'єктивності. З дистанції ця спорідненість добре видна.

Навіть якщо обтрусити все додаткове і казкове, на кшталт, «спільної культури і історії». Але коли ми займаємо театральну позицію «абсолютної відчуженості», це анітрохи не сприяє розвінчанню міфів. Скоріше: «ага, оці кажуть про тотальну тотожність, а оті про тотальну відмінність, істина посередині, адже об'єктивні спільні ознаки присутні, треба їх вичленувати». І замість участі у зваженому виокремленні різних ознак та аналізі, ми самі себе робимо об'єктом експертизи, заледве не психіатричної.

Понад те, додає західняк, вам все одно жити поряд. Не разом, а поряд, чуєте? Розпадеться Росія, чи ні, це ще дискусійне питання. Хочете, чи ні, а планета для вас обох буде одна. Тотальне знищення – погана ідея. Проходили вже.

Хорвати, мабуть, теж кричали, що серби ледве не іншої раси і з іншої планети. Але ви самі в це вірите?

Зрештою, агресор і жертва теж поєднані. На смерть. Актом насильства.

Знову таки, про міфи наприкінці. Тут важливо розуміти, що демонстративний наголос на іншості – шкодить справжньому відмежуванню.

3. Ізоляція гуманітарних дисциплін.

До чого б це? А це системна проблема гуманітарних наук. Russian Studies нічого не знають про Ukrainian Studies, Gender Studies взагалі не кумекають в Nationalism Studies, не кажучи що юна поросль правозахисницька взагалі дуба не ріже в Біблії, класичній літературі чи що таке середньовічна Русь.

Розпад гуманітаристики на роздріблені поля окремих досліджень-Studies – які сильно нагадують феодальні наділи – це глобальна проблема. І ці всі роздріблені феоди взагалі виявились не готові до тотальної інформаційної війни, де історія, філософія, теологія і взагалі гуманітаристика вся стала зброєю та лінією фронту. І як в будь-якій пристойній середньовічній війні всі ці феоди падають під натиском великої орди.

Тому навіть в мирні часи «міждисциплінарність» стала брендом і бажаною цінністю всіх ґрантів і фондів. А тут і тим паче. І українці з трендом ізоляції ну зовсім не в тему.

Зрештою, консенсус українознавців і так відомий. Це не цікаво. Знову-таки, спільність і майбутнє, стратегія і система.

Понад те, це ще і метод поширення власних ідей. Мета якогось заходу «росіяни - українці - білоруси» – це не тільки про «адін нарот», або навіть взагалі не про це.

Це може бути, наприклад, про майбутнє і порозуміння. Сісти разом, почути одне одного, і через це поступово ставати більш уважним одне до одного. Встановити межі і приймати одне одного. Виробити модус розуміння і співіснування – бо жити вам поряд.

Це може сприйматись як підготовка творчої лабораторії щодо майбутнього акту примирення. Отакого, що було між Францією і Німеччиною, Німеччиною і Польщею. Бо землі сусідні. Треба виробляти новий modus vivendi, нову стратегію мислення. Може, десь так як Ґедройць в 1960-х – коли теж патріоти поляки і українці кричали, що жодних розмов з окупантами, людобойцями, ляхами і хлопами. Ґедройць поклав життя на впровадження в життя простої максими: «розвинуті і вільні Україна, Білорусь і Литва – це самостійна і сильна Польща, і припиніть смикати свої кресові інстинкти».

Це ж не круглий стіл із Дугіним і Вятровичем, зрештою. А вам треба вчитися вести діалог одне з одним – каже західняк. Бо тільки так ми можемо виховати нову політичну еліту, що прийде до влади в РФ. Тільки так ми можемо розробити нову філософію життя, яка змінить атмосферу ненависті в Східній Європі.

Інша справа, що не звикли ми до цього. У нас в моді буллінг за не-такі переконання. У нас спільні заходи – це тільки міжусобойчик між своїми, які цілком або майже цілком поділяють погляди і цінності одне одного. Нема навиків і звички дискусії між відмінними переконаннями. Якщо ти трошки відмінний від мене – я сприймаю тебе як загрозу, і на одному полі з тобою с*ать не сяду. Біс із ними, з qassab'ами. У нас давно був холівар «не на життя, а на смерть» між проваксерами і антиваксами? У нас давно споріднені організації однаково ідейного спрямування сралися на смерть через персональні неузгодженості?

Зрештою, це трохи і психологічне посттоталітарне. Вимога «З ким ти!? Якщо ти хоч на йоту не погоджуєшся, ти не зі мною, ти за них, проти мене, ти ворог!!!» – це вимога, описана в книгах про ПТСР.

Сказати, що на заході звикли – ні. Там ті ж системні проблеми людської природи. Ніякого діалогу з гомофобами і сексистами (гомофоб – це той, хто натякнув, що це гріх). Поляки на дух не переносять Вятровича. Буллінг і хунвейбінство – це також BLM. Коли юні піонери з палаючими очима знищують все, що стоїть на шляху захмарної комуни. В ім'я святої істини боротьби з пригнобленням і великого Мао, що веде нас до свободи.

4. Напрямок роботи.

ДІйсно, західний імажінаріум (тобто суспільна думка і академічний дискурс) вельми затруєний qassab'ською пропагандою, а точніше їхніми мислевірусами. Ця історія дуже тривала і в іншому місці. Але російські віруси змогли вбудувати Росію в канву світової громадянської релігії.

Якщо стисло, Росія там вмостилася на двох гачках. Перше – це вага ІІ світової для світової громадянської релігії, для легітимності міжнародних правових інституцій. Всі світові інституції виводяться з ІІ світової, з тогочасного засадничого розмежування на добро і зло. Переможне Добро створило інституції – ООН, ЮНЕСКО, прочая ваші МАГАТЕ. Росія там на боці абсолютного добра проти абсолютного зла. Перегляд історії підриває, якщо не знищує, всю легітимність міжнародних інституцій. Політика РФ вже цю історію поставила на грань смерті. Але добити – страшно. Бо на кону – повна ревізія світопорядку. Тому Росія сидить, як чорт, і маніпулює ярликами «тієї самої війни», яка є космогонічним міфом нашої міфології. Фашисти, нацисти і все таке інше.

Натомість, пестує благородний образ витязя-переможця над світовим злом. Німеччина он досі почуває себе винною перед Росією. Бо саме Росія вписана в скрижалі міфу, дані на Олімпі.

Друге – глобальне розмежування на погану, білу Північ-агресора-колонізатора, і на бідний-чорний-хороший Південь, архетип жертви і колонізованого. Увесь цей ваш орієнталізм. Росія тут ідеально протиставляє себе Заходові, отакому паскудному імперіалісту-колонізатору, і каже: «а я не Захід, я Схід, а отже, я частина отого пригнобленого людства, якого поганий Захід гнобив, а отже, я лідер, трибун, адвокат пригнобленої частини планети». Ні, це я не видумав. Це цитата Данилевського, російського філософа ХІХ ст.: ми повинні об'єднати Азію, Африку і Америку проти Заходу.

Глобальний Південь тільки радий. Росія (а пізніше Китай) символ антиколоніального визволення. Корумповані диктаторські еліти глобального Півдня раді ще більше – бо РФ і КНР дають гроші і зброю. Обивателі глобального Півдня затуркані – в усьому винен клятий Захід і колонізатори, а не Муґабе, ясна річ.

Кампусні ґрантоїди західних академіків з радістю це всотують. Бо ж ворог той же – білий патріархальний гомофобний капіталізм. Пофіг, що нещасний чорний Південь ще більш гомофобний і патріархальний. Щоб перемогти систему пригноблення, треба звалити статую Колумба. Любити Росію, бо Росія протистоїть агресивному американському європоцентричному колоніалізмові. Мультикультурність, постмодернізм і знищення західного супрематизму!

Те, що ці ґрантоїди знищують той же організм, без якого вони вимруть – бо що з них зроблять в Ніґерії, більш-менш очевидно – ну, паразити теж знищують свій організм. Але ми будемо цькувати Джоан Роулінг. І не бачити геноцид уйгурів чи українців. Бо ворог мого ворога – мій друг. Українці – друзі мого ворога, а ворог мого ворога (мій друг) сказав, що українці – теж зло. Ібо фашисти. Он дивіться на Азов.

Нарешті, третє: західняки цілком розумно і справедливо розробили своє еволюційне пристосування – установку на діалог. Ось тут Настя Мельниченко добре описує цю логіку: колективний сором за те, що вони зробили, відчуття колективної відповідальності за криваву основу європейської цивілізації. Тому «"західняки" не можуть дозволити собі жодного прояву нетерпимості. ОКРІМ нетерпимості до нетерпимості». Тому Поль Рікер пише про «Толерантність, нетолерантність, неприйнятне». Неприйняття і ненависть прийнятні лише щодо того, що вважається дійсно «абсолютним злом» – а це або «фашисто-нацизм» (див. перший пункт про світову громадянську релігію), або «тероризм», або злочини на сексуальному ґрунті (зрештою, це і так була норма кримінального законодавства, просто «сумнівні випадки» стали трактуватися на користь жертви, цілком в дусі ненасильницької боротьби і сакралізації жертви), або «дискримінація» (в основному, за ґендерно-расовими ознаками, тому що дискримінувати «релігійників і попів» цілком норм). 

Проблема в тому, що західняки не розрахували, що робити, коли світ ненасильництва, миру, діалогу і вічної комунікації (див. Габермаса і відповідь йому Анатолія Єрмоленка) зіткнеться з новою агресією. Їхня схема – як і схема ідеального марксового комунізму – працює тільки за однієї умови – якщо вона охоплює все людство. Неможливо побудувати соціалізм в окремо взятій країні, неможливо встановити порядок діалогу в одному регіоні. Бо наявність зла і агресії  в світі передбачає, окрім чеснот мудрості і терпимості – мужність, здатність повстати і вбити за правду. Натомість, за дужки було винесено поділ негідників на bad guys і our guys. 

Західняки «не помітили», що їхній ламповий світик «вічної комунікації win-win» заснований на великій неправді. Більше – тільки слов'янські мови дають свідомість, що є Правда, а є Кривда, і не-правда – це Кривда. Західняки заснували світ на брудному компромісі. На угоді із злочинцем – Сталіним-СРСР-РФ (Ялтинсько-Потсдамська система, поділ світу на блоки, business as usual, велика культура). Ця угода потім призвела до тисяч угод з усілякими негідниками: від Китаю (де 1971 року було зроблено найбільшу підлоту, коли демократична республіка Китай була викинута з ООН, а туди поставили людожерський кривавий режим Мао), до всіляких африканських людожерів, яких толерують, поки вони постачають алмази. 

Тому західняки так не хочуть міняти свій статус-кво, про який пише Оксана Іванців. Тому слова Володимира Кулика «Я ненавиджу» блокують одразу будь-яке сприйняття вашого повідомлення. Тому так важлива раціональна підтримка визнаних інтелектуалів, з усіх сфер, від теології (Кирил Говорун) до історії (Сергій Плохій і Со).  Таких як Володимир Єрмоленко, Костянтин Сігов (див. про його нову франкомовну книгу, а також оізних колег, від Антуана Аржаковського до Філіпа де Лара), та ціла низка таких (див. Ukraine in histories and stories).

І саме тому вся правозахисна робота – зокрема, на ґендерному фронті – як і всі MeToos & BLMs – це колос на глиняних ногах. Всі ці речі неоднозначно сприймаються на самому Заході – умовний електорат Трампа вельми сильний. Світовий Йоббік цілком потужний. Чому? Тому що не можна корчити з себе благородного лицаря без страху і догани проти насильства і неправди, коли твій порядок наполовину зроблений із схрещених пальчиків і непомічання очевидного. Тому що уйгури, Україна, і т.д. 

Саме тому за нас Центральна Європа. Тому що вони теж жертви тієї ж пальцесхрещеної системки.

І тут і напрошується напрямок роботи.

1. Україна об'єктивно вписується у дискурс Postcolonialism Studies. І не сама, а з цілою Центральною Європою. Від Лаби до Дону, простір між німецьким і російським, Берліном-Віднем і Москвою. Ми – Центральна Європа – віками були об'єктом, внутрішньою колонією європейських імперій. За тимчасовим винятком Польщі і Угорщини, ці регіони з 1400 року є по суті колоніями. Тому ми «невидимі» – нас не бачить світ колишніх білих імперій, який «бачить» лише Росію. Але нас не бачить також глобальний Південь, ми для нього – теж частина білих імперій. Ми – double blind spot світової політичної міфології.

І не просто. Ми – жертва найкривавіших геноцидів в історії Європи. Вони відбувалися тут. Вбивали нас. Тут можуть напружуватися євреї (бо це ж унікальний непорівнюваний Голокост). Але перед Голокостом був ГУЛАГ і Голодомор. Без них не було б можливо організувати Голокост. Без Сталіна не було б Гітлера. Не було 17 вересня 1939.

А це означає, що всі дослідження про (пост)тоталітарне суспільство, неповні і облудні без врахування нашого досвіду. Філософія після Аушвіцу буде реалізована як проект лише після того, як стане філософією після ГУЛАГу і Голодомору. А оскільки вже факт профукали – то філософією після Бучі.

Ми – Bloody Lands. І Росія тут різко відкривається не як «доблесний дикий східний витязь», а як кривавий тиран. Не як стародавній партнер великих держав Європи, а як дика азійська деспотія, яка пролила ріки крові. І великі західні імперії – співучасники тієї різанини. Потоп 1655. Батурин. І т.д. Засуджуємо Колумба? Засуджуємо Росію!

Тому наші партнери – це всі центральноєвропейці, наша царина – це той самий постколоніальний дискурс, з деколонізацією і усіма прибамбасами. Так, саме тут Снайдер, Ева Томпсон, Енн Еплбом.

2. Тут ми виходимо на зв'язок з іншими «студіями пригноблених» – і наша задача показати, що Росія грає на боці патріархату, гомофобії, расизму, орієнталізму.

Україна – це базовий кейс для всіх правозахисних тем. Україна є ідеально чистим прикладом невинної жертви проти агресора з його маніакальною історією. Україна має архетип Жінки-Берегині, і символічно, що маскулінний Кремль з його альфа-самцовою риторикою буквально ґвалтує Україну. Якщо українські «квошисти» – це або далека історія, або чиста символіка (бо при найпершому інтерв'ю це видно), або дикий маргіналітет – то Росія – це втілення цінностей насильства, мачизму, гомофобії, червоного типу суспільства за Кеном Вілбером. Росія показує, що вона вважає: світом повинні правити Сильні. Доля слабких  – бути рабами і слугами Сильних. Світ треба поділити на сфери впливу Сильних, як в ХІХ ст. Росія повинна бути охранителем-жандармом Європи, це їхня мрія, вернути собі місце Росії в Європі після Наполеона, під час Священного Союзу. Російські «традиційні цінності» – це ненависть до іншого, гомофобія, домостроєвський патріархат, культ сили. 

Росія, це, зрештою, вічна традиція антисемітизму.

І це меседж для традиціоналістів і консерваторів. Хлопці, Росія вам не оплот, а ганьба. Росія віками воювали проти незалежної Церкви. Росія будує свою ідентичність на ненависті до католиків і протестантів. Росія говорить одне одним, а друге іншим. В РФ найбільша кількість абортів. Ненависть до ґеїв поєднується з культом зґвалтування, з постійною мовою ґвалтування чоловіками інших чоловіків і жінок, і навіть дітей. 

Все дуже ясно – фемінізм, прайди, антирасизм може бути лише в Україні. Якщо переможе Росія, все це зникне в Східній Європі. Але ще більш цікаво, що і християнство, і сімейні цінності, і святість життя з святістю шлюбу теж зникне.

З росіянами? Можна. Але ми скажемо свою оптику. Спідню білизну «русской культурки».

Одна справа – працювати з росіянами на їхніх майданчиках. Ні, ні і ні. Тому що ці майданчики, якщо самі не є інспіровані однією з веж Кремля, то завжди мають якийсь дикий «зашквар». Як не помагали «ополченцам» і російським окупантам, то видавали «дичь» на тему українського і України. Останній скандал з «Дождем», який спонсорував рашистів, тому ідеальний приклад. 

Але зовсім інше – нейтральні західні майданчики. Наприклад, західні видання, що запрошують українців, або західні центри якихось там Russian Studies, Там не тільки можна, там навіть треба! Тому що це можливість донести нашу оптику і голос не лише в колі і так уже просвітлених, але і на нейтральних чи навіть віддалених майданчиках. Там ситуація подібна до анекдота «третім будеш? ні? не біда, викреслюємо!». Вони все одно будуть говорити. Західній, своїй аудиторії. Але без нас. Про нас. Своїм голосом. І світ буде бачити нас їхніми очима. 

Це – типовий принцип «вікна Овертона». 

Але чому тоді не на російських майданчиках? Тому що росіяни, на відміну від західняків, спокійно можуть читати українською. Чей же не вірменська. І якщо вони хочуть, вони можуть дізнатися нашу оптику і без ритуальної інтеграції. Вони все прекрасно розуміють. 

Але – sine ira et studio. Спокій і аргументація. Демонстрація ненависті і агресії – якраз заважає. Натомість ввічлива і спокійна апеляція до «подивіться, які вони агресивні вурдалаки» – це зовсім інша розмова. Хай на зустрічі росіянин виправдовує кавказькі щоденники Пушкіна, оспівування насильства Лермонтовим чи маніакальну вестернофобію Достоєвського. Хай пояснює хронічний ескапізм, стокгольмський синдром і схильність виправдовувати маніакальне насильство. Хай спробує щось сказати про етнічну спрямованість Голодомору. Вони будуть виглядати дуже смішно.

Звісно, це не міжусобойчик. Але це «встряска». І для нас. І для русистики. Бо русистика в принципі буде і має бути. Але це вже буде не міжусобойчик фанатів "великорусской культурки", «понимателей непонимаемой дури». Це має стати критична аналітика історії російської хвороби. Як напучування нащадкам. Чаадаєв же сказав, що росіяни стануть уроком для людства.

Бо саме це знищить головну основу російської ідеології: інтимну переконаність у непомильність, святість і чистоту російської душі-культури-історії, де всі хиби - це лише випадок, чужі козні, відхилення, а справжня русская душа свята.  Це буде, як у німців, вже не «історія великої прекрасної святині», обов'язково «неотмирной и высокодуховной», а «як ми докотилися до цього?», історія наших злочинів і хиб. А з цим війну уже не учиниш.

П.С. від 1 січня 2024 р.: 

Коментар до посту "Пацифізм японців і німців - це пацифізм націй, які самі здійснювали геноцид і по повній за це вигрібли.". Розширю її - і це поможе всім нам дотичним СПОКІЙНО сприймати західне ставлення, розуміти і ДОНЕСТИ свою ідею. Отже, стисло:

Німецький і японський пацифізм - це пацифізм націй, що здійснювали геноциди і відгребли за них.

Західний пацифізм - це пацифізм великих імперій, які здійснили тисячі масакр і геноцидів, і, хоча за це не відгребли, але їм стало за це соромно.

Західний антирасизм і антиколоніалізм - це не боротьба за "своє" визволення, це СОРОМ за свої діяння в минулому.

Захід має 3000-літню історію, і це історія не зайчиків-страждальців, як українці. Це історія ІМПЕРІЙ у множині, що вели ЗАГАРБНИЦЬКІ війни. Хрестові походи в цій історії - це ще дуже ніжна штовхалочка на фоні Тридцятилітньої і Столітньої війни, колоніальних епопей Іспанії, Португалії, Франції, Англії, Німеччини, та що там гріха таїти, Італії (як окремими містами, так і цілою імперією), і навіть вікінгами-Скандинавією (було давно, але славно).

І те, що це нас мало торкає - промовистіше за все свідчить, що ми ІНША Європа. Європа, але інша; інша, але Європа. Подумайте над цією сутрою до наступного разу.

У нас своя м'ясорубка - поляки, московити, тюрки-турки, зрідка набігали мадяри і німці.

Коли ВОНИ пишуть про війну, вони уявляють не героїчний опір, а імперські армії, які ведуть битви за владу і території, королів-фюрерів, що посилають мільйони на м'ясо, воєнщину, що вирізає беззбройних людей. Вловили Росію? Так, вловили, до чого я веду.

І пацифізм ЇХНІЙ - це пацифізм пісні в другому коментарі, Globus - Europa.

Тому німці рвуть сорочку за пацифізм. Бо коли вони чують інші слова, німець відчуває як в ньому ворушиться його підсвідоме, колективне несвідоме... і як в ньому пробуджується тевтонський лицар, ландскнехт і ґруппенфюрер. Ви хочете викликати цього демона підсвідомого знову до життя?

Те ж саме француз відчуває в собі демона Наполеона, в іспанці ворушаться привиди конкістадорів, британці відчувають, як підсвідома Тінь нашіптує про "найбільшу імперію світу" (а вона нівроку найбільша)... ці внутрішні демони шепчуть кожному європейцю історію "славної нашої війни", "як ми драли немчуру/французів/англійців тощо".

І те ж саме відчуває свідомий японець. Це для нас самурай, аніме і няшності - злиті в одне. А японець дуже добре пам'ятає, що таке м'ясорубки в ім'я бушідо.

Тому вони хрестяться, тричі плюють через плече і кажуть: "фу-фу, цур тобі пек, згинь нечиста сило, іди за ворота та втопися у болоті".

Цим, за великим рахунком і відрізняються нації Першого світу. Цим живиться та ідеологія пацифізму і Never again. Тим, що вже дві світові м'ясорубки поспіль було вже занадто. Тому вони вже на воду дмухають.

Тому вони і зрілі нації - тому що розуміють своє підсвідоме. Це всяка школота під проводом шулерів від Угорщини до Кореї мріє помахати ятаганом в чистім полі. І тому для Заходу всі ці замашки - це дикунство. Підліткова дурість а то й підлі маніпуляції.

А ви, коли хочете "збити з них маски пацифізму і викликати у них мужність і військовий дух" - ви мрієте, що ви пробудите ручних хрестоносців? Ви хочете викликати демона, щоб він був ручним? Коли ці демони прокинуться, вам від жаху доведеться ховатися на безлюдному острові - як ото євреям - і то не факт, що спочатку вас туди не депортують. Ми це вже бачили до 1945.

А як же вплинути?

Слід усвідомити, що в усій їхній ідеології є проблеми. Вся система їхня стоїть на стовпах "свободи і людяності", але ця система має велику ваду. Вона нездатна до мужності - до мужнього протистояння в ім'я вистраданих і виборотих цінностей. Тому ми не повинні руйнувати свободу і людяність, а до них додати ще й еліксир мужності.

Вони повинні побачити, що Росія воює саме так, як ті імперії, за які їм соромно, що в ім'я їхніх цінностей слід мужньо зупинити агресора. Росія - це втілений демон Заходу. Колись давним-давно Volodymyr Yermolenko писав, не пам'ятаю дослівно, тому перекажу:

Росія - втілення підсвідомості Заходу. Всі ідеї, якими мотивується Росія - вироблені на Заході. Але сам Захід, як Автор, вже "опрацювував" ці ідеї, пройшов всю діалектику "тези-антитези-синтези" і витіснив ці демони в підсвідоме, щоб не шкодили сучасній свідомості. А ці демони вилізли всі в Росії - росіяни взяли ці демонічні ідейки підсвідомого і вирішили втілити у себе. Ідеальний приклад - це звісно марксизм, історія спотворення якого в Росії сама по собі цікава. Але суть в тому, що Росія взяла саме найдемонічнішу, найвитісненішу частину марксизму, авторитарну утопічну деспотію. Російська свідомість - це витіснена підсвідомість Заходу. Хвора, кончена, патологічна.

Звісно, російський світ відбирав всі ідейки під свій ґрунт. Але цей ґрунт сам по собі порожній - ще Чаадаєв це казав. Це гола форма авторитарної деспотії, де влада є найвищою святістю в собі і для себе, культ чистої влади і чистої сили ("я начальник, ты дурак", "наш пахан сильнее всех, значит лучше всех"). Той же Єрмоленко в іншій статті, вже науковій, назвав це "зоополітикою". Росія це зоополітія, і як звіринна, тваринна система, живиться підсвідомим (що саме по собі є тваринною частиною нашої психіки).

Недарма Булгаков - покалічений, але ще живий - відчував, що Київ - град Божий, а Москва - володіння Воланда. Недарма подібну інтуїцію поділяють Гоголь і Шевченко. Тільки Гоголь ще ламається під чарами і отруйними випарами Пітеро-Москви, а Шевченко, ще надто врослий корінням в українську Стихію, знаходить сили повстати і кинути гучний і ясний виклик чарам Мордора, але без Братства перстня за спиною. Про це ідеально пише Oksana Zabuzhko, і в "Шевченковому міфі" і в "Notre Dame d'Ukraine".

Захід треба розчаклувати. Ось процитую слова американської професорки з уст Ustia Stefanchuk:

"незбагненний кредит довіри з боку західного світу - в культурному, мистецькому, цивілізаційному планах, де росія - насправді така собі тера інкогніта для решти світу, а те що незрозуміле наділяється якимись надякостями, суперсилами... досі немає непоетизованої, неполітизованої історії росії, без героїчно-романтичного наративу в основі. Взагалі, Росія це найбільша містифікація світової новітньої історії, коли щось є зовсім не тим, чим його подають... для цієї грандіозної містифікації під назвою росія є одна реальна загроза -Україна. Країна, чиї культурні, цивілізаційні здобутки тисячоліттями крала росія і видавала за свої. Україна для росії той свідок власних злочинів, який стоїть між міфом про велику і сильну Росію та світовим остракізмом, трибуналами і правдою. І відповідно, росія усіма своїми силами до останнього буде винищувати в Україні усе і усіх, хто може такі свідчення дати... їй потрібно знищити «свідка», стерти Україну з лиця землі. Не залишити нікого, хто був би здатний і достатньо відважний говорити, хто знав би правду."

от нам треба відкрити оцю оптику для європейців. Мова не в пацифізмі, а в реанімованому демоні Європи. Вони повинні вбити цього демона, щоб захистити не нас - а власний затишний дім і власний досвід.

Польські витоки українського націоналізму: польське українофільство ХІХ ст.

Оригінал статті опубліковано на сайті "Україна модерна".

Гарячі баталії між Польщею та Україною за інтерпретацію спільної історії спонукають задуматись: чи завжди позиції сторін були аж такі антагоністичні та непримиренні?

Чи не усі ми зі шкільної лави маємо сформований образ «ляха» і недружніх стосунків між українцями і поляками. Цей стереотип постав у другій половині ХІХ століття у працях провідних авторів українофільської народницької історіографії – В. Антоновича, М.Грушевського, Б.Грінченка та інших. Його витоки – у ранньомодерній ідеології конфесійно-політичного протистояння із польською шляхтою, засвідченою у козацьких літописах, в «Історії русів», у фольклорі.

Боротьба волелюбних козаків-українців проти шляхетсько-католицько-уніатської неволі поступово переростала у боротьбу пригнобленого селянства і трудового класу проти експлуататорів-шляхти і магнатів у радянській історико-політичній пропаганді. Народницький націоналістичний міф легко був запозичений радянсько-соціалістичним. Цьому сприяла ідеологічна настанова народництва – «народом» оголошувались нижчі, найбільш упосліджені верстви суспільства - саме їх вважали за основну цінність політики і суспільної моралі, тоді як вищі верстви оголошувались експлуататорами, єдиний шлях «покаяння» і «спасіння» яких був «стати на службу простому люду» (що яскраво простежується в текстах В.Антоновича, М.Драгоманова, І.Франка та ін. народників). Відтак, ранньомодерний наратив конфесійно-політичної боротьби переростає у модерні український націоналістичний наратив боротьби проти польських загарбників та радянсько-соціалістичний наратив боротьби проти польських шляхтичів.

Реальна історія загубилась

Тим часом, не все так однозначно у відносинах поміж двома народами та їхніми інтелектуальними елітами. Як писав І.Лисяк-Рудницький: «Поляки-українофіли й українці польського походження (лінія поділу між цими двома категоріями була дуже хисткою) зробили певний внесок у творення модерної України, внесок, який не поспішали визнавати історики. Вийшовши з національного суспільства, що мало міцні традиції державності й активного спротиву (...), вони змогли передати щось з цих якостей українському рухові. Їхній вплив допоміг українському відродженню піднятися понад рівень аполітичного культурного регіоналізму і збуджував його антиросійську войовничість (...) Поляки-українофіли мали нещастя потрапити в «білу пляму». З погляду польської національної історії вони здавалися маргінальними і не вартими уваги; водночас, схоже, вони не належали повністю до українського історичного процесу, принаймні в розумінні істориків народницької школи» [1].

Спробуємо почасти заповнити цю “білу пляму”, розкривши суть українофільського дискурсу та проаналізувавши постаті двох знакових мислителів того часу – Францішека Духінського та Іполита Терлецького.

Мої цінності, або скільки вже можна про Зе

Цей текст був написаний ще кілька місяців тому, і зараз мені важче на нього дивитись. Баталії довкола директора Інституту національної пам'яті добряче пошкодило в моїх очах репутацію тих, кого називають "порохоботами". Знаючи ситуацію зсередини, розумієш, наскільки "зрадофільська" паранойя виявилась хибною і дурною, і після цього мимоволі починаєш підозрювати, що всі інші "зради" такі ж фейкові. 

Проте мої цінності – не змінились, і саме тому варто підсумувати і опублікувати це, як маніфест. Отже:

Ти надто багато пишеш про політику, сказали мені одні. Ти порохобот, чого ти причепився до Зе?! – сказали другі. 

Я задумався: чому ж так, може, дійсно надто багато? 

Думав і ось що спало на думку. 

Толерантність, інакшість, ближній: популярний історично-філософський екскурс

Що таке толерантність та весь оцей пул понять – інакшість, особливість, унікальність тощо? Що означають ці слова і з чим їх їдять? Я дуже не люблю лінгвоциду, коли цілі слова і смисли викидаються. Тому, хоч я знаю, що справа запущена – але спробую повернути значення слів словам. Маленька історично-філософська довідка, яка спирається на багато джерел, мовний, історичний і логічний аналіз:

Кліпання мисленням чи мислення про кліп

Буває таке, що про нього говорять: Дивись, це нове!

Та воно вже було від віків, що були перед нами!

 Побував сьогодні на круглому столі "Філософської думки" про усну історію філософії. Цікаво, але дещо зрештою зачепило. Поважні професори говорили про саму тему, і досить цікаво. Але коли почали говорити деякі (на щастя, не всі) представники молоді – вони постійно повторювали про «кліпове мислення», ніби сучасне молоде покоління отаке безграмотне, панує візуальність, «функціональна неписьменність» і взагалі нездатність читати довгі і складні тексти. Якесь дивне самобичування молоді.

Це – міф. Я колись давно писав текст про Людей Книги і Людей Картинки. І я хочу захистити наш час і наше покоління (Z, Y, N чи як його там ще назвуть).

З ними все нормально! Нічого особливого не сталось. Все це було раніше і буде завжди.

З самого початку були Люди Книги і Люди Картинки.

Перші писали Біблію, другі ваяли Золотого Тільця.

Одні писали книги, інші розглядали ікони.

Перші вивчали науки, другі дивились телевізор.

Ті, хто раніше дивився телевізор – зараз гортає стрічку Фейсбука і тицяє в котики, і ніколи не читає складні тексти.

Ті, хто раніше читав книги – читає їх і зараз. У форматі .txt, .pdf, .epub чи в паперовому вигляді.

Нічого не змінилось – але деякі зміни є, і про них – наприкінці.

А звідки ж це розмежування між людьми?

Воно вкорінене в саму нашу психіку, навіть у нервову систему.

 Мені здається, що завжди є люди, які хронічно, функціонально не здатні, чи не хочуть, сприймати «важкі»  речі, великі тексти чи складні ідеї. Це – проблема зосередження уваги та уяви. Адже за сприйняття складних текстів та ідей відповідають ці дві головні царини психіки.

Щоб прочитати довгий текст, вдуматись в його структуру – це треба Її Величність Увага. Це – постійно фокусувати увагу на довгому ряді символів, який інколи досить одноманітний, і завжди постійно повторюється.

Але Уява – ще більш  важлива. Щоб прочитати книгу, треба мати велику уяву. Для початку, ми відкриваємо, що за невеличкими 33 символами-літерами ховається цілий паралельний всесвіт. У нас небагато літер, а у  латинській абетці взагалі 24. І саме Уява бачить за маленькою кількістю знаків безмежну сукупність значень. А великий текст – це не просто послідовність символів. Це – внутрішня структура, ідеї автора, цілий всесвіт, який він описує. Все це треба вміти уявити – плюс ще й всидіти, витримати, поки цей всесвіт відкриється тобі.

Є такий анекдот (перекажу по пам'яті).

Коли відомому математику сказали, що його найкращий учень покинув математику і пішов в музику, математик відповів:

– Правильно зробив, бо в нього занадто слабенька уява для того, щоб бути хорошим математиком, але достатня, щоб бути геніальним музикантом.

Ось чим відрізняється філософський чи математичний текст від якоїсь белетристики, комікса чи фільму. Для того, щоб осилити Канта чи матаналіз, треба набагато сильніша і багатша уява.

Майдан и Антимайдан: символы и антисимволы

Це було написано ще в 2014 році, але саме зараз, на порозі виборів, це дуже цікаво читати. Чим ми жили тоді? Що таке був Майдан? Ми досі ще не зрозуміли, що з нами трапилось і для чого все це було. Пять років важких подій дезорієнтували багатьох. Звідси – сумніви, розчарування, "зрада", і «заради чого?!». Але сучасні події нас повертають туди – де все починалось. Наша боротьба була між справжністю і удаваністю, реальністю та симулякром. І це дуже неоднозначно звучить зараз. Адже реалістичне бачення рідко «вірить» і «надіється». Воно має волю і розум. Попри все – це мало великий Смисл, і це варто згадати і перевірити себе.

Ця стаття раніше публікувалась на сайті "Релігія в Україні" з правками, за які я дуже вдячний редакції, і з якими, а також із своїми правками доповненнями, я її публікую тут)

Але маю проти тебе, що ти облишив першу любов твою… (Апокаліпсис, 2:4)

Введение № 1. Рай и ад

Кто читал К.Льиса «Расторжение брака» (Great Divorce, 1945)», то знает, чем, по Льюису, отличается рай и ад. Там говорится, что они, конечно, не наши детские образы полянок и котлов. Они намного более сложны и метафизичны. Рай, точнее, Царство Божие – это Максимальная Действительность, реальность превыше всякой реальности, в которой нет ничего недействительного, это Бытие целиком сущее, пребывающее, светящееся полнотой и преизбыточеством Бытия. Там все сущее есть в наибольшей мере существования, там слово «быть» лишено нашей относительности «да-да, нет-нет». Там нет небытия. Там есть максимально пребывающее сущее, которое подлинно есть и бытийствует.

Ад же не параллельная «реальность Зла». Ад – это виртуальная реальность, не существующая в действительности. Это как по Пармениду: бытие есть, το ειναι εστιν, ибо бытие («совокупность самой возможности быть, то, что «есть»») есть само по себе, как сфера всего что есть. Ничто же «не есть». В английском и в украинском языке это выражается чётче: «буття є, ніщо не є», the nothing is not. Ад это просто небытие, отсутствие «есть», «быть», просто иллюзорное бытие.

Сложно? Да. Но в жизни каждый из нас это чувствует, когда говорит: «Я хочу жить по-настоящему, а не существовать». Мы, люди, чувствуем, что мы как-то неполноценно живем, отчужденно от себя, наша жизнь какая-то иллюзорная кажимость. И потому человек хочет сделать свою жизнь «настоящей», «справжньою» (укр. слово выдает эту искомую правдивость бытия), «действительной». Философы это описывают постоянно – от иллюзорной «майи» Веданты и мнимого бытия вещей у Платона – до отчуждения у Гегеля и у Маркса, до подлинного и мнимого существования у экзистенциалистов и у Хайдеггера, бытия «Оно» у Бубера.

Итак, рай это апофеоз настоящего, подлинного, всеобъемлющего, «справжнього» и правдивого бытия, жизни. Потому Апокалипсис и наполнен метафорами о «Древе Жизни», вкусивший плод которого «будет жить вовек» и т.д.

Ад – это метафизическая, полная виртуальность, иллюзорность, в которой человек это пустое место, виртуальная кажимость, «удаваність» (то, что как бы дается, но пусто внутри). Это – симулякр бытия.

При чем же здесь Майдан или Антимайдан? 

Люди Картинки і Люди Книги

Чи часто у вас бувало таке: ви пояснюєте вашому другу чи просто співрозмовнику якусь складну ситуацію, наприклад, в політиці, намагаєтесь викласти проблему з усіх боків, а ваш співрозмовник бере і видає на-гора цілий набір штампів і фраз із телевізора? Читали під вашим текстом коменти на кшталт «длиннопост», «многабукаф», «ниасилил», тощо? Відчували у розмові з опонентом, що його аргументація перетворюється на щось типу «у городі бузина, а в Києві дядько»? Мали досвід, коли спроба свідомо і відверто поговорити на якусь складну тему натикається на цілий набір комплексів і стереотипів, яскравих образів, у яких живе ваш візаві і які він виставляє як забороло від вас?

Вітаю вас! Ви зустрілися з тим, про що піде зараз мова, і що, можливо, ставить людську цивілізацію на межу зникнення. Цей феномен має багато імен. Хтось його називає «функціональна неграмотність», хтось «кліпове мислення», «масове мислення» – міркування про це триває щонайменше з часів Ортеги-і-Гассета, а, коли глибше копнути, сягає самих витоків людської культури та філософії. Я б назвав це радше «слайдовим», або «картинковим мисленням». Воно не виникло сьогодні, ані вчора – можливо, це буде надто претензійно, але його корені походять із доби первісного людства, і формують головний поділ людей та головну межу протистояння, що пронизує всю людську історію

Є люди Картинки, а є люди Книги.

Християнство – релігія Різдва

Я навіть скажу, що Різдво для розуміння суті християнства важливіше, ніж будь-яке інше свято чи подія.

Чому Різдво досі важить? Про що воно? 

Коли у Першій світовій війні солдати відмовились стріляти одне в одного на Різдво і почалось стихійне братання  –  це, мабуть, найточніша суть Різдва. В цій історії "Різдва в окопах" схована глибока Євангельська звістка. Коли ангели з'явились у небі і заспівали: "Слава у вишніх Богу, і на землі мир...".

Ісус приходить у людство, розірване на партії, фронти, своїх і чужих. Кожна людина автоматично поділяє світ на "свій - чужий". "Партійне мислення" – це чума всіх віків і країв, від палеоліту до постмодерну. 

"Чей металл тяжелей и верней посты?!
Разделился весь мир, отвечай:
С кем ты?!"

Різдво – це про крах партійного мислення. Немовлятко, що лежить у яслях, маленькою ручкою трощить шаблони. 

Ненависть: затьмарення розуму над Східною Європою

Ця стаття була написана ще 2015 року на порталі site.ua. Пройшло три роки, але всі її ідеї були підтверджені - а передбачення досі актуальні. Це - те, що лежить в основі нашої політичної, цивілізаційної, культурної, навіть космічної ситуації. Можна додати посилання на сучасні дискусії: від баталій про прайди і ґендери, до жорсткого протистояння про мови-нації-церкви та про наші криваві суперечки між "зрадою" і "перемогою", "порохоботами", "зрадофілами", тощо. 

Крізь всі ці теми - одна і та ж глибинна суть, модель ставлення до інших, не-таких, людей та ідей. Одна і та ж максимально глибинна дилема, протистояння на метафізичному рівні. І це - та битва, з якою ми справді маємо справу. Тому і починаю свій блоґ саме з цього - що вічно суще і справді незмінне. Як показує, на жаль, практика...

Про автора.

Вітаю у моєму блозі!. 

Тож, що можна сказати про мене?
Довго думав, що сказати про себе, прийшов до висновку, що багато слів тут недоречно.
Отже, просто.

Бродячий філософ ;-)

Я - філософ, а отже, той, хто любить мудрість і прагне до істини. Принаймні, прагне пізнати суть речей такими, якими вони є насправді, без усяких удаваностей, гадок і спрощень.
Тому я завжди сумніваюсь, я можу помилятись, будь-яке твердження потребує аргументації, а велич розуму проявляється у пізнанні меж самого розуму.
Філософ покликаний розбиратися там, де всі плутаються.
Він говорить про речі, які всім здаються "само собою зрозумілими", а по суті - для всіх це є власні стереотипи, уявлення, які вони або позичили звідкись, або самі виробили з власного більш-менш (не)вдалого досвіду.
Тому філософ все ускладнює, про все питає: "А що значить те, що ти сказав?". Але про філософію я буду писати багато, тож на цьому поки досить

У блозі будуть як мої статті для блоґу, так і репости моїх статей з інших ресурсів, так і мої науково-академічні статті. Усього потрошку.

Технічні зауваження:

–
Я розміщую в блозі пости різних видів:
1) Мої авторські пости – мої висловлювання з приводу різних подій, ідей, випадків, і взагалі про все.
Прошу зауважити, що всі мої тексти потрібно розуміти в контексті інших моїх текстів. Інакше кажучи, я не маю наміру в кожному пості дублювати всі мої філософські міркування, всю ієрархію ідей і цінностей, і взагалі всі крапки над і.
Якщо мій блоґ – це книга, то кожне повідомлення і пост – це параграф або абзац. Не забувайте це.
До речі, це стосується і всіх інших користувачів, кого Ви читаєте.

2) репости статей інших авторів і просто новини.
Увага, іноді я їх репощу далеко не в усьому погоджуючись, або просто заради колекції, про що я завжди попереджаю читачів. Логічно, що висувати претензії за статті, автором яких я не є – нелогічно і не за адресою.

3) Тексти, пости, новини, оголошення – які мені можуть запропонувати прорекламувати.
Відповідно, я попереджаю, що це «реклама».
З приводу пропозицій співпраці, реклами та інших видів пропозицій - ласкаво прошу, звертайтеся в особисті повідомлення.

Увага!
Мої ідеї, які я висловлюю, ніколи і ні в чому не були, не є і не будуть «проплаченими» ні грошима, ні іншими негрошовими формами. У моїх авторських постах я завжди дотримуюся тільки моїх ідей.

Так, і природно, homo sum et nihil humanum alienum a me est. Я людина, і ніщо людське мені не чуже – отже, я таки можу помилятися.

Моя політика бана

Я вважаю, що наше суспільство має великі проблеми з культурою ведення спілкування і обговорення складних питань, на які є різні думки. Про це я напишу окремий пост, а поки коротко:
Я загалом толерантний до різних точок зору і вітаю діалог і обговорення.
Але будь-який діалог можливий тільки тоді, коли є загальна основа у вигляді цінностей, розуму і логіки. Етикет і ввічливість, очевидно.
Тож в блозі прийнятні всі версії коментаторів, але заборонені:

• висловлювання расистського, ксенофобського, антисемітського, екстремістського, українофобського спрямування;
• образи інших учасників діалогу і перехід на особистості; 
• відмова від логічної і фактичної аргументації своєї точки зору і завзяте застосування софізмів і логічних помилок.  Про логічні помилки детально тут.

Отже, пані та панове, enjoy!