Призначення нового директора Українського інституту національної
пам'яті збурило велику дискусію в суспільстві, великі очікування і побоювання з приводу епохи "після В'ятровича". Це – підстави для того, щоб задуматись
про фундаментальні засади політики пам'яті, щоб визначити базові цінності і пріоритети.
З визначення базових цінностей і принципів випливатимуть конкретні пріоритети і
практики.
Коли ми говоримо про історичну
пам’ять, у нас завжди є принаймні два підходи до вивчення історії і «пам'ятання»:
1) всі події на певній території
(«ідеальний тип» історичної науки, який, вочевидь, тут не годиться);
2) історія (оповідь) зосереджена
довкола певного суб'єкта (колективного або індивідуального);
3) вибірка подій, постатей
і процесів певного типу (напр., геноциди або наукові відкриття).
Очевидно, що сама розмова
про національну пам’ять передбачає визнання політичної цінності певного
Суб'єкта – нації (про поняття нації окрема розмова). Це – історія-оповідь, яка розповідає
про певний суб'єкт і його стосунки з іншими суб'єктами. І цю історію можна написати
багатьма способами – від примітивного імперського націоналізму та фальсифікації
подій і процесів минулого, до інклюзивного і плюралістичного (само)критичного підходу.
Які ж загальні принципи
національної пам'яті? Ці принципи виставлені не у порядку вищості цінностей,
вони всі однаково важливі. Отже:
