Оригінал статті опубліковано на сайті "Україна модерна".
Гарячі баталії між Польщею та Україною за інтерпретацію спільної історії спонукають задуматись: чи завжди позиції сторін були аж такі антагоністичні та непримиренні?
Чи не усі ми зі шкільної лави маємо сформований образ «ляха» і недружніх стосунків між українцями і поляками. Цей стереотип постав у другій половині ХІХ століття у працях провідних авторів українофільської народницької історіографії – В. Антоновича, М.Грушевського, Б.Грінченка та інших. Його витоки – у ранньомодерній ідеології конфесійно-політичного протистояння із польською шляхтою, засвідченою у козацьких літописах, в «Історії русів», у фольклорі.
Боротьба волелюбних козаків-українців проти шляхетсько-католицько-уніатської неволі поступово переростала у боротьбу пригнобленого селянства і трудового класу проти експлуататорів-шляхти і магнатів у радянській історико-політичній пропаганді. Народницький націоналістичний міф легко був запозичений радянсько-соціалістичним. Цьому сприяла ідеологічна настанова народництва – «народом» оголошувались нижчі, найбільш упосліджені верстви суспільства - саме їх вважали за основну цінність політики і суспільної моралі, тоді як вищі верстви оголошувались експлуататорами, єдиний шлях «покаяння» і «спасіння» яких був «стати на службу простому люду» (що яскраво простежується в текстах В.Антоновича, М.Драгоманова, І.Франка та ін. народників). Відтак, ранньомодерний наратив конфесійно-політичної боротьби переростає у модерні український націоналістичний наратив боротьби проти польських загарбників та радянсько-соціалістичний наратив боротьби проти польських шляхтичів.
Реальна історія загубилась
Тим часом, не все так однозначно у відносинах поміж двома народами та їхніми інтелектуальними елітами. Як писав І.Лисяк-Рудницький: «Поляки-українофіли й українці польського походження (лінія поділу між цими двома категоріями була дуже хисткою) зробили певний внесок у творення модерної України, внесок, який не поспішали визнавати історики. Вийшовши з національного суспільства, що мало міцні традиції державності й активного спротиву (...), вони змогли передати щось з цих якостей українському рухові. Їхній вплив допоміг українському відродженню піднятися понад рівень аполітичного культурного регіоналізму і збуджував його антиросійську войовничість (...) Поляки-українофіли мали нещастя потрапити в «білу пляму». З погляду польської національної історії вони здавалися маргінальними і не вартими уваги; водночас, схоже, вони не належали повністю до українського історичного процесу, принаймні в розумінні істориків народницької школи» [1].
Спробуємо почасти заповнити цю “білу пляму”, розкривши суть українофільського дискурсу та проаналізувавши постаті двох знакових мислителів того часу – Францішека Духінського та Іполита Терлецького.
Серед великих критиків «українського націоналізму», так само як і серед великих критиків польського поневолення, існує подивугідна згода на забуття цих незручних постатей – таких як Францішек Духінський, Іполит (Володимир) Терлецький, ціла українська школа польського романтизму та ін. Це й не дивно.
Творення модерних націй на теренах України – це конкуренція різних проектів націй(щонайменше, російської, української, польської, але це далеко не повний перелік!). Конструювання модерної нації включає в себе побудову власного історичного наративу – оповідь про історію нашої нації (з доісторичних епох), що показує логіку безперервного саморозвитку національної культури та державності. Цей наратив впорядковує історичні події та зв’язки з метою обґрунтування легітимності та справедливості політичних претензій тієї чи іншої нації на територію та історію. Творення нації, таким чином – це конкуренція за простір і час, територію та історію.
Ці національні наративи витісняють маргінальні сюжети, які не вписуються у оповідь. В історії української культури або в інтелектуальній історії України ХІХ століття таких сюжетів чи то витіснених історій є досить багато.
Однією з таких історій є польське українофільство, або польські інтелектуали, які стали у нагоді становленню модерного українського націоналізму. Виявляється, що ціла плеяда польських письменників і громадських діячів не просто писали про Україну і розмірковували про долю України, але їхні тексти лягли в основу ідеологем українського націоналізму, які почасти панують досі.
Звернімо увагу, ми не говоримо про тих представників польської шляхти, що перейшла з польського національного контексту до українського – «змінивши націю», як Володимир Антонович, В’ячеслав Липинський чи митрополит Андрей Шептицький, які належали до польської шляхетської верстви і стали активними діячами українського національного та церковного відродження. Ми будемо говорити про тих, хто до кінця залишався у контексті польської культури.
Одним з перших був Іван Лисяк-Рудницький, видатний український історик, мислитель ХХ століття, видатний політичний діяч української діаспори. Сам І. Лисяк-Рудницький був співавтором великого українського мирного договору – він активно листувався із очільником паризького польського часопису «Культура» Єжи Ґєдройцем, і мав великий вплив на залагодження стосунків між польською та українською еміграцією другої половини ХХ століття. Либонь, є левова частка його праці в тому, що Польща однією з перших визнала незалежність України у 1991 році і в дуже сприятливій репутації україно-польських взаємин останніх 25 років.
Він став новатором в інтелектуальній історії України, опонуючи усім ідеологічним інструменталізаціям історії. У багатьох своїх статтях він сформулював схему модернізації української політичної думки, вписавши її у європейську традицію модерності і розробив триетапну схему періодизації української історії ХІХ ст., визначивши її як перехід від ранньомодерної аристократичної доби через культурницький, народницький і модерністський періоди до зрілої модерності ХХ ст. Його перу належить аналіз історії українського модерного націєтворення у контексті європейського відкриття нації за допомогою критичного осмислення національної історії, відмовляючись від примордіальної романтичної риторики національного відродження.
Він і зауважив недослідженість польського українофільства, яке «попадає у маргінальне перехрестя польської, української та російської національних історій» [2] і є «маргінальною групою, що не вписується в перспективу обох (і української, і польської) національних історій» [3].
Проте досі не видані статті провідних польських українофілів (окрім часткового видання «Українською музою натхнені» під редакцією Романа Кирчева, 1971 р.). Дослідження цієї царини є рідкісними – Є. Рудницький у 1927 р. , Г. Грабович, С. Плохій, Р. Шпорлюк та небагато інших.
Вихід за межі національних (націоналістичних) наративів – у перегляді засад історичної оповіді. І. Лисяк-Рудницький відійшов від етноцентричної концепції історії, яка описує ідеалізовану історію українського етносу «від скіфів і Трипілля», до територіальної концепції, яка «охоплює все, що пов’язане з українською історією» [4]. Її він поєднав із увагою до реальних дискурсивних зв’язків. Мова не просто про дослідження усіх інтелектуальних та культурних явищ, що постали на сучасній території України, не обмежуючись ані до мовних, ані до етнічних кордонів. Задача постає у реконструкції реальної системи взаємодій і взаємозв’язків, що творили культуру досліджуваної доби – відтворення картини реальних суспільних та культурних спільнот, комунікацій, що творили ідеї та формували світогляди.
Пізнати, які справді люди жили, що мислили, як спілкувались, які спільноти творили – це і є вихід за межі ідеологій, що накидають схеми своїх наративів. Вихід за межі ідеологій дарує нам можливість вийти за межі стереотипних схем історії та шанс уникнути безперспективних конфліктів між ними.
Польське українофільство: неочікуваний імпакт
Польська аристократія і культура займала надзвичайно велике місце у тогочасній Україні. Правобережжя, не кажучи вже про Волинь і Галичину, були здебільшого у підпорядкуванні польської шляхти, яка визначала міську культуру, освіту та мистецтво на Правобережжі. Саме цій епосі належить історія Кременецького ліцею, що був утворений польським науковцем, педагогом, освітнім і громадським діячем Тадеушем Чацьким у 1805 р., ліквідований російською владою після придушення Листопадового повстання 1831 року. Цікаво, що кадри цього ліцею стали основою для майбутнього Київського Університету. Окремі польські діячі – Ігнатій Червінський, Адам Чарноцький (псевдонім Зоріан Доленґа Ходаковський), Вацлав Залєський – досліджували побут, культуру, фольклор українського простолюду. Постала ціла «українська школа польського романтизму», яка піднімала теми з історії та культури України, створила романтичний міф України та козацтва як вільного героїчного краю і стану.
Проте окремо від української школи стояли дві постаті – Францішка Духінського та Іполита Терлецького, на яких варто зосередитися окремо. Саме вони посідають важливе місце в історії ідей, насамперед, ідеї української модерної нації, національної та цивілізаційної ідентичності, формуванню первинних міфологем національного наративу.
Від польського інтелектуала до бандерівської ідеологеми: Францішек Духінський про Польщу, Україну, Русь та Європу
Францішек Духінський (1816 – 1893), окрім того, що ходив до школи монастиря кармелітів босих у Бердичеві та навчався в Київському університеті, важливий для нас з історико-філософської точки зору. Саме його перу належить філософсько-історична концепція історії Східної Європи, що відіграла надзвичайно потужний вплив на українську історію політичної думки. Цей вплив геть непропорційний щодо пам’яті про нього в українському каноні літератури та філософії. У 1846 році він емігрував до Франції, де хутко став одним із провідних професорів польської школи у Парижі, став віце-президентом Французького етнографічного товариства, членом багатьох французьких наукових товариств, досить впливовим у системі освіти та науки Франції. Його ідеї набули чималого поширення у Європі, дискутувались різними інтелектуалами, від Анрі Мартіна до Карла Маркса і до українських націоналістів.
Основним предметом його досліджень і публіцистичної діяльності були, як видно із назв творів [5], витоки і корені слов’янських народів, а насамперед Польщі, України, Росії. Його філософія історії заснована на виділенні двох глобальних расових груп – «арійської» (індоєвропейської) та «туранської» (куди входили фіно-угри, тюрки, семіти, монголи, китайці тощо). Ці групи відрізняються насамперед способом ведення господарства, що впливає на всі сторони соціального і культурного життя: арійці є осілими землеробами, а туранці – переважно кочівниками.
«Арійці» постають джерелом свободи, інтелектуальної творчості, ініціативності та підприємливості, натомість «туранці» є консервативно-застійним елементом, схильним до патріархальної несвободи та громадянської неволі. Ці погляди тематично пов’язані із теорією Ж. де Гобіно, який також сформував расову теорію на підставі критерію інтелекту, натомість у випадку Духінського вона була застосована для того, щоб відмежувати «арійців»-слов’ян поляків та українців від «туранців-москалів»-росіян.
Арійська Європа простягається аж до Подніпров’я. Цей європейський регіон охоплює Україну (для якої він послідовно застосовує термін «Русь», різко протиставляючи Русь Московії), Білорусь, Литву, балтійські землі, район Смоленська та територію колишньої республіки Великий Новгород.
Натомість, росіяни «не є ані слов’янами, ані християнами в дусі [справжніх] слов’ян та інших індоєвропейських християн», вони є «кочовиками», «по суті більше споріднені з китайцями, аніж зі своїми українськими чи білоруськими сусідами», тоді як українці ближчі до ірландців і португальців, чи до європейських поселенців в Америці, аніж до москалів» - каже Ф. Духінський у «Peuples Aryâs et Tourans…»[6]. Саме він обґрунтовував схильністю до кочового способу життя (легкістю переселення), наявністю потужних «комуністичних» (тобто спільножитно-общинних) рис суспільної поведінки та традиційною до автократизму та розчинення індивіда у абсолютній силі влади і релігії. Згідно Духінського расово росіяни є фіно-уграми, фінським та тюркським, туранським народом, що прийняв слов’янську мову від Рюриковичів.
Він послідовно протиставляє Русь-Україну Росії-Московії, і вважає за помилку починати історію Московщини зі слов’ян Києва і Новгорода, а не з фінських племен Поволжя. Росія-Московщина та Русь-Україна складають собою різні та антагоністичні цивілізаційні елементи. Натомість Духінський доводить, що єдність Польщі та Русі-України є природним союзом расово гомогенних націй. Він заперечував панівну теорію М. Греча, І. Срезневського та М. Погодіна «перенесення Русі на Північ» – масової міграції подніпровських русів-слов’ян з Дніпра на Волгу та заселення території України карпатськими слов’янами, предків «спольщених» русичів. В цьому Духінський був би другом українофілам М. Максимовичу, В. Антоновичу, М. Драгоманову, і всьому українському національному історіософському дискурсу – українці (в термінології Духінського Rusini-русини), що нині мешкають на цій території, є питомими власниками самої руськості. Ідеологема «Русь-Україна» чи «Русь буває лише Київською» походить, зокрема, і з доробку Духінського.
Новаторське і скандальне тут те, що такі ідеї були висловлені тоді, коли російське чи українське українофільство категорично відкидало будь-які схожі ідеї. І «Історія русів», і М. Костомаров, і П. Куліш, і навіть М. Драгоманов обстоювали позицію «природного союзу Великоросії та Малоросії», «двох руських народностей», виконання Росією історичних завдань України. Навіть «Книга буття українського народу», що перебувала під впливом «Книги пілігримства народу польського» авторства Адама Міцкевича, поділяла панславістичну ідею про союз всіх братніх слов’янських народів під короною всеросійського імператора. Це тим парадоксальніше, що Духінський надав розголосу в Європі репресіям проти Кирило-Мефодіївського братства.
Ані Максимович, ні Антонович, ні Драгоманов не сприйняли би другу тезу: що «великороси», «москалі» не є ніякими родичами русинам-українцям, натомість вони расово є фіно-уграми, фінським та тюркським, туранським народом, що прийняв слов’янську мову від Рюриковичів, а історія російсько-українських («русько-московських») взаємин – тотальна і цілковита постійна конфронтація від Володимира, що підкорив волзькі племена та Боголюбського, який зруйнував Київ, до козацько-московських воєн і зруйнування Січі. Так само вони не могли би прийняти тезу, що українці і поляки історично складають майже єдиний «арійський» народ.
«Русь – це сильніша і доблесніша Польща, і [майбутнє] польського повстання не матиме успіху, якщо не почнеться на Русі» [7].
Це означало якогось польського асиміляціонізму. Духінський заперечував політику асиміляції русинів і вимагав звернутися до руської (української) історії та реалізувати проект Речі Посполитої трьох народів - поляків, литвинів (сучасних білорусів) та українців-русинів. Він вірив, що вільна Україна непереборно прямуватиме до союзу з Польщею і твердив, що «найлегший спосіб роззброїти русинів у їхній боротьбі з Польщею і наблизити їх до Польщі – це визнати їхню незалежність» [8].
Духінський наголошував: Україна – це фронт «арійсько-європейської цивілізації», що «бореться із азійською ордою», і саме тут, в Україні, «на Дніпрі» є локус єднання Європи. «На Дніпро! На Дніпро! До Києва! О, народи Європи! Там ваша згода, бо саме там малороси ведуть боротьбу проти Москви на захист своєї європейської цивілізації» [9].
Зрештою, він активно спілкувався із київськими українцями та вплив цього спілкування був обопільний, насамперед, з огляду на виокремлення української народності як окремої нації [10]. Біограф Духінського С. Грабський зазначає, що «зближення руської [української] університетської молоді із польською [у 1830-х роках] надихнуло першу ідеалами громадянської та народної свободи» і «русини почали марити про вільну Україну», у чому «зустрілися з допомогою і заохоченням поляків» [2633, t. I, s. XIII].
Проте наступні покоління українофілів («українське українофільство») неприхильно ставились до Духінського. М. Костомаров, В. Антонович, М. Драгоманов полемізували із його теорією та критикували поширення «підправлених ідей Духінського».
Натомість, ідеї Духінського стали популярні серед галицьких народовців-українофілів після 1863 р., особливо тези про «фіно-татарськість» росіян та монгольську природу Росії, «руськість України», а українців як лімес і фортпост Європи, які надалі активно розвивалися в націоналістичному дискурсі М. Міхновського, Д. Донцова, Л. Цегельського та ін. авторів українського націоналізму ХХ століття, в т.ч. причетних до ОУН [11].
Сучасна практика політичних та історичних баталій в Інтернеті та медіа теж неодноразово уживає дані ідеологеми чи то меми. Проте мало хто згадає, що витоки цих ідей, ясно і чітко викладених стосовно України, ведуть до польського українофіла, великого польського діяча, історика, етнографа і політика Францішка Духінського.
Польсько-руське (українське) лідерство: Іполит Зиґмунт Терлецький та Кирило-Мефодіївське товариство
Особа і доробок Іполита (Володимира) Терлецького (1808 – 1888) є багато в чому паралельними Духінському. Українець із полонізованої шляхетської родини на Волині, навчався у Кременецькому ліцеї та Віленському університеті, пережив еміграцію, Париж і співпрацював з польськими колами в еміграції. Його шлях пролягав через релігійне церковне життя, що диктувало свою особливу логіку, засновану радше на теологічно-консервативній оптиці, аніж на політично-націоналістичній[12]. Саме на теологічній ниві відкрилося його українофільство – симпатія до греко-католицької церкви, східного обряду. Основна тема, яка його турбувала – проблема розколу християнства, що найбільш разюче відбилося на історії України [13]. Він подав папі Пію ІХ, чий понтифікат починався у атмосфері очікування лібералізаційних реформ, на розгляд меморандум у справі унії двох церков. Сам меморандум був схвалений папою, який доручив його розробити до розгляду кардиналами, але несподівана революція зламала ці плани. Для нас цікаві вимоги рівності латинського та інших обрядів, захисту східних обрядів від дискримінації, представленості їх у якості кардиналів при курії. Він вимагав створення «русько-слов’янського» (тобто українського греко-католицького) патріархату (ідея, яку через сто років підтримували митрополити Андрей Шептицький, Йосиф Сліпий і яка є важливою для сучасної УГКЦ). Католицька проповідь на Сході у православних країнах повинні вести тільки греко-католики. По суті меморандум містив міжнародне визнання і верховну протекцію руської національності та домагання найбільшої можливої в католицтві церковної незалежності церкви цієї національності.
Найповніший виклад політичних ідей Терлецького можна знайти у його трактаті «Słowo Rusina ku wszej braci szczepu słowiańskiego: o rzeczach słowiańskich» (Слово русина до всіх братів слов’янської галузі про слов’янські справи) [14]. Він розглядав історію слов’янських народів чи висував проекти громадського життя передусім у релігійному аспекті. Філософія історії І. Терлецького була провіденційною: Бог призначив кожній нації особливу місію і Його рука спрямовує всі нації до здійснення їхньої напередвизначеної долі, а відхилення від провіденційного плану є виразом незбагненності Божої волі.
Терлецький розмірковує про смисл історії та призначення слов’янських народів, описує фактори пробудження слов’янства (страждання і боротьба Польщі за свою незалежність, праця чеських вчених та російсько-турецькі війни, що пробудили південне слов’янство). Він проголошує пробудження «нового начала європейської політики», – панславізму, – і конструює всеслов’янську національну спільноту. Проте Терлецький заперечує створення однієї слов’янської держави: «злиття всіх слов’ян в єдину національність є небажаним, оскільки це перетворило б їх на загрозу для людства» [15].
Від польського історика Йоахіма Лелевеля (1786 – 1861) Терлецький почерпнув ідею того, що народне правління (gminowładstwo), як суспільно-політична система, була характерною для первісних слов’ян [128, c. 248]. Але слов’янська демократія повинна бути вільною від матеріалістично-егоїстичної демократії Заходу та політичних чвар – у мріях про специфічну слов’янську демократію, що звершується на агітацією, а «постами, покаяннями і спільними молитвами» Терлецький ідентичний романтизмові Кирило-Мефодіївського братства.
Згідно Терлецького, кожний слов’янський народ має свою особливу місію у Божественному плані. «Польщі належить провід. Вона найбільше зі слов’янської родини прислужилася Богові та людству, неодноразово заслоняла Церкву Божу і Європу ввід тяжких лих. Зі слов’янських народів вона має найбільше слов’янських духовних засобів у своїх геніальних поетах, у своїм письменстві, законодавстві» [16]. Роль Польщі дуже висока – по суті Польща виступає як культуртреґер: «Польща своїми болями, своїми жалями викликала національне почуття серед інших народів слов’янського племені, що досі дрімають довгим сном байдужості; вона єдина серед усього племені підносить прапор суспільного розвитку під гаслами свободи, рівності та братерства» [17]. Чехи «показуватимуть приклад усім слов’янським народам на полі інтелектуальних зусиль і науки», «повинні нести основний тягар захисту слов’янського світу від німецького тиску. «Ілірійці» (сербо-хорвати) і болгари повинні «покласти край турецькому правлінню в Європі, і «хрест, символ спасіння, свободи і розвитку, застромити на верхівках мінаретів» [18]. Посутньо цей «розподіл праці» є радше фіксацією тогочасних досягнень слов’янських народів, як їх убачав автор, і тому є історично симптоматичним.
Цікавий збіг ідеї Терлецького та статті з «Катехизису» декабристського Товариства об’єднаних слов’ян, основні члени якого народилися на тій же Волині, звідки родом і сам Терлецький: «Ти єси слов’янин і на землі твоїй при берегах морів, що її оточують, побудуєш чотири флоти – Чорний, Білий, Далмацький і Льодовитий... (п. 16) У [портах] твоїх, слов’янине, процвітатимуть торгівля і морська сила, а в [місті] посеред землі твоєї справедливість для тебе замешкає» [19]. Терлецький також каже про те, що слов’яни створять свої морські сили – поляки на Балтиці, росіяни на Льодовитому океані, іллірійці на Адріатиці, русини і болгари на Чорному морі.
Ці думки нагадують сучасні пошуки ефективної інтеграції Центрально-Східної Європи: проект Міжмор’я, Вишеградську групу, тощо. Всі вони за великим рахунком мають ідейні корені у цій епосі – першої половини ХІХ століття, у панславістичному русі.
Філософсько-історичне розуміння Іполитом Терлецьким ролі Польщі та Росії збігається із розумінням аристократичності Польщі та деспотичності Росії (за ідеями Кирило-Мефодіївського братства), та із татарською генезою Росії за Духінським. Але від Духінського він відрізняється тим, що визнає слов’янську природу російського етносу [20].
І. Терлецький у «Слові…» жорстко критикує російське слов’янофільство, яке він називає «царславізмом» [21]. Росія є царством несвободи і нерівності, яке суперечить істинній релігії.
Російська «адміністративна система є найнеморальнішою й опертою на здирстві і крадіжках, шпигунстві та підкупі в нечуваних масштабах» [22]. Позірна європейська зовнішність Російської імперії тільки відтінює азіатсько-татарську натуру Росії. «Повне придушення свободи слова і «публічне виховання, спроможне виховувати лише рабів» [23], і тому народи під Росією потребують боротьби за свободу [24].
Встановлення свободи і справедливості, «навернення царя і російського народу», «не може статися доти, доки в Росії існує теперішня політична система» [25), оскільки російський абсолютизм природним чином заперечує як права особи, так і автономію церкви, і тільки деструкція російського ладу дає і свободу народам і перемоги католицькій церкві.
Терлецький згадує кирило-мефодіївців, як приклад того, що російський уряд «збайдужів до панславізму, заборонив поширювати ту думку, а ревніших прихильників: русинів Шевченка, Кулешу [так в оригіналі] й інших суворо покарав, засудивши на довічну важку працю в шахтах і на довічні солдати» [26].
Україна-Русь, українці-русини для Терлецького займають особливе місце. Його панславістський націєтворчий проект містить «Русь» як підпроект. Він ідентифікує себе як «син Русі», активно обстоює окрему русько-українську самобутність. Термін «Україна» він вживає тільки один раз у традиційно-козацькому значенні (як землі, що входили до держави Богдана Хмельницького) [27]. Під руським народом він розуміє саме сучасне поняття українського народу. Він строго сепарує українську, руську історію та ідентичність від російської:
«Передусім вважаємо за обов’язок сумління протестувати проти фальшивого включення руської народності історії та літератури у народність історію та літературу російську. Російський уряд радий був би вмовити всіх і самих русинів, що вони завжди були одне й те саме з росіяни, а російські письменники,які черпають натхнення від уряду або пишуть під страхом смерти або цензури, наввипередки стараються поширити ту думку. Це – грабунок, якого допускається російський уряд на полі літератури й історії, рівний тому, який він здійснює на загарбаних землях. Ми ж від імені цілої Русі протестуємо проти цього грабунку, так само як наш народ противиться назвою «москаль», котрою відрізняє великоросіян від себе» [28].
Терлецький наділяє обидві свої улюблені ідентичності, польську та русько-українську предестинацією до проводу, лідерства в слов’янському світі. Він будує пари: «греко-слов’янський» та «римо-латинський», «Київ – Рим», «Україна – Польща».
«Русь-Україна» є призначена до лідерства серед слов’ян греко-слов’янської релігійної традиції. «Розташування Русі майже в самому осередку Слов’янщини, наріччя, що найбільше наближається до материнської мови й тому найзрозуміліше досі для всіх інших слов’ян, винесення Києва на найвище духовне становище, так що у Слов’янщині східного обряду він став майже тим, чим є Рим для всієї Божої церкви». Для України «сусідство, а згодом постійні стосунки з католицькими латинського обряду Польщею й Угорщиною здавалися дивним чином сприятливими для розвитку Русі у напрямку цієї єдності: утримувати у католицькій єдності всі слов’янські племена» [29]. «Русі, яка вже почасти є католицькою..., призначено привести усю Слов’янщину слов’янського обряду до католицької єдності й очолювати її духовний розвиток» [30].
У контексті тогочасної української політично-філософської думки, Терлецький займає цікаве місце. Іван Франко, що єдиний серед українських авторів ХІХ століття розглянув творчість та життя Терлецького[31], та проводить паралелі між Терлецьким та Драгомановим і кирило-мефодіївцями. Таку ж паралель з кирило-мефодіївцями проводить польський історик Марцелій Гандельсман. І. Лисяк-Рудницький ідентифікує його «як складову основної течії української політичної думки ХІХ ст.» та вважає Терлецького та кирило-мефодіївців творцями «перших модерних українських політичних програм», які «неодмінно мали обіймати спільні інтелектуальні елементи та витворити їхній синтез відповідно до потреб конкретної української ситуації» [32]. Терлецького єднає із «Кирило-Мефодіївським братством» соціальне християнство, ідеал егалітарної демократії, слов’янського федералізму та українського месіанізму. Варто пам’ятати, що Терлецький не знав про Кирило-Мефодіївське братство та їхні ідеї, що робить ці паралелі дуже символічною та значимою конгеніальністю ідей.
Підсумки
Польське українофільство є напрямком глибоко романтичним та ностальгічним за «золотою добою» та «втраченим раєм». Вони ідеалізували і Україну, край вольності і звитяги, і доподілову Річ Посполиту. Це – типово аристократичний, ранньомодерний локальний патріотизм, що породив апологію особливості та неповторності України та специфічної української традиції («Русь – це сильніша і доблесніша Польща»). Нація, яку хочуть будувати польські українофіли – це не українська чи польська нація у модерному сенсі етнонаціоналізму. Це – модернізація історичної ранньомодерної «польської» нації Речі Посполитої. Старий легітимістичний патріотизм та станова солідарність аристократії як «нації» мали б перетворитись у модерний патріотизм, до якого були б залучені широкі маси «хлопів» (простолюду), перетворивши ранньомодерну Річ Посполиту на конфедерацію-республіку, засновану на принципах громадянської свободи, рівності, солідарності громадян довкола свого політичного тіла-Республіки, а також на зовнішньо-політичній культуртреґерській, ба навіть есхатологічно-провіденційній місії Республіки як носія свободи і цивілізації. Етнічне мало би підпорядкуватись громадянським началам. Такий ідеал існував в традиції польської аристократії досить тривалий час, зокрема, Юзеф Пілсудський належав саме до такого дискурсу.
В межах схеми Т. Снайдера польське українофільство шляхетської доби або «польське козакофільство» належить до ідеї ранньомодерної польської нації, що її фундаментальним складником вважалась Україна (пригадаймо лише «Пан Тадеуш» А. Міцкевича із його «Litwo! Ojczyzna moja!», де топос «на Україні, над берегами Росі» так само трактується як елемент простору міфічного романтичного «втраченого раю» Речі Посполитої). Розмежування ранньомодерного «gente Rutheni, natione Poloni» відбувається щойно у 1860-х роках ХІХ ст.
«Існування польсько-українського вузла на Правобережжі мало деякі позитивні наслідки для українського національного розвитку. Польські впливи, що обіймали майже половину української етнічної території, служили як противага до російського панування. Упродовж ХІХ століття західна частина України продовжувала бути зоною напруги, де російські й польські сили змагалися за перевагу. Це скріпляло українську самосвідомість, як нації, відмінної й від Польщі й від Росії», - писав І. Лисяк-Рудницький [33].
Ідеї, висловлені ними, і нині часто озвучуються. Гасла «Русь це Україна», «Русь буває тільки Київською», «Русь-Україна це не Московія-Росія», «Русь-Україна воює на кордоні Європи за цивілізацію, рівність та свободу проти азійського варварства Росії-Московії», «До Києва, народи Європи!» - ці гасла Ф. Духінського чи І. Терлецького досить популярні. З часів І. Терлецького походять і ідеї греко-католицького патріархату, греко-католицького Київського християнства як особливої історичної, космічної місії України, Польщі та України як духовних лідерів та культуртрегерів на Сході Європи.
Ця стаття є фрагментом книги В.Волковського “Ідея суспільності: політична філософія в Україні ХІХ століття” (Київ, Академперіодика, 2017. 264 с.), адаптованим для інтернет-публікації. Оприлюднено з довзолу Автора та видавництва. Усі права застережено. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Автора та редакції сайту “Україна Модерна”. ©Володимир Волковський.
У публікації використано ілюстрації, запозичені з відкритих джерел.
Немає коментарів:
Дописати коментар