Польські витоки українського націоналізму: польське українофільство ХІХ ст.

Оригінал статті опубліковано на сайті "Україна модерна".

Гарячі баталії між Польщею та Україною за інтерпретацію спільної історії спонукають задуматись: чи завжди позиції сторін були аж такі антагоністичні та непримиренні?

Чи не усі ми зі шкільної лави маємо сформований образ «ляха» і недружніх стосунків між українцями і поляками. Цей стереотип постав у другій половині ХІХ століття у працях провідних авторів українофільської народницької історіографії – В. Антоновича, М.Грушевського, Б.Грінченка та інших. Його витоки – у ранньомодерній ідеології конфесійно-політичного протистояння із польською шляхтою, засвідченою у козацьких літописах, в «Історії русів», у фольклорі.

Боротьба волелюбних козаків-українців проти шляхетсько-католицько-уніатської неволі поступово переростала у боротьбу пригнобленого селянства і трудового класу проти експлуататорів-шляхти і магнатів у радянській історико-політичній пропаганді. Народницький націоналістичний міф легко був запозичений радянсько-соціалістичним. Цьому сприяла ідеологічна настанова народництва – «народом» оголошувались нижчі, найбільш упосліджені верстви суспільства - саме їх вважали за основну цінність політики і суспільної моралі, тоді як вищі верстви оголошувались експлуататорами, єдиний шлях «покаяння» і «спасіння» яких був «стати на службу простому люду» (що яскраво простежується в текстах В.Антоновича, М.Драгоманова, І.Франка та ін. народників). Відтак, ранньомодерний наратив конфесійно-політичної боротьби переростає у модерні український націоналістичний наратив боротьби проти польських загарбників та радянсько-соціалістичний наратив боротьби проти польських шляхтичів.

Реальна історія загубилась

Тим часом, не все так однозначно у відносинах поміж двома народами та їхніми інтелектуальними елітами. Як писав І.Лисяк-Рудницький: «Поляки-українофіли й українці польського походження (лінія поділу між цими двома категоріями була дуже хисткою) зробили певний внесок у творення модерної України, внесок, який не поспішали визнавати історики. Вийшовши з національного суспільства, що мало міцні традиції державності й активного спротиву (...), вони змогли передати щось з цих якостей українському рухові. Їхній вплив допоміг українському відродженню піднятися понад рівень аполітичного культурного регіоналізму і збуджував його антиросійську войовничість (...) Поляки-українофіли мали нещастя потрапити в «білу пляму». З погляду польської національної історії вони здавалися маргінальними і не вартими уваги; водночас, схоже, вони не належали повністю до українського історичного процесу, принаймні в розумінні істориків народницької школи» [1].

Спробуємо почасти заповнити цю “білу пляму”, розкривши суть українофільського дискурсу та проаналізувавши постаті двох знакових мислителів того часу – Францішека Духінського та Іполита Терлецького.

Танці на кістках чи бенкет під час чуми: Україна – сліпа пляма на мапі світової пам’яті

Я не люблю ці «свята» 8-9 травня.

Мені пахне від цих днів якимось лицемірством і підлістю.

Ніби під видом чогось шляхетного і великого мені намагаються впхнути чиюсь підлу інтригу. І жах в тому, що велич і шляхетність справді присутні. Ніби показними жалями, плачами і скорботними рилами про давно минуле намагаються відбілити свої руки в крові і приховати свої сучасні злочини?

Чи то танці на кістках, чи то бенкет під час чуми?

Довго думав, і лише історична та філософська освіта дали змогу якось вербалізувати та раціоналізувати це чуття. І секрет приховувався у тому, що науковці називають дискурсом пам’ятання.

Адже будь-яка розмова про минуле – це оповідь (наратив), який не тільки пригадує реальні факти, а і конструює картину минулого. Картина ця завжди штучна, тобто наша «пам'ять» - водночас і пригадування, і забуття, завжди штучне «казання про діла давно минулих днів».

Цей наратив завжди спирається на певний дискурс, спосіб мислення і обґрунтування світу. Він несе з собою конкретні цінності, порядок і режим. Тому «кому вигідно?».

Але це не означає, що всі дискурси і наративи рівнозначні. Бо певні азбучні істини, цінності людяності, залишаються. Словами класика, we share the same biology regardless of the ideology. Тож лишається або будувати ідеологію на «біології» (трактувати всіх людей лише як біологічних тварин) або на «sharing the same» (на людяності, оскільки ми всі люди).

ОК, геть демагогію, нум до справи.

Враховуючи, що ці дати – наріжні для ідеологічних та інформаційних воєн пострадянського простору, проаналізуємо наративи і дискурси, з якими цей міф пов'язаний. Забігаючи наперед, цікаво, що всі ці наративи почали складатись не у 1945 р. одразу, а у 1965 - 1975. Саме тоді починається урочисте святкування Перемоги в СРСР, активна робота над створенням наративу Голокосту. Чому? Питання і мене цікавить, але гіпотеза: відповідні політичні суб'єкти почали потребувати своєї нової легітимації, ідеї, що підтримуватиме їхнє існування.

Не слід недооцінювати ці дискурси та наративи. Вони вбивають і саджають. Під прикриттям наративу «Перемоги» («Георгіївська стрічка») та на захист «памяти дедов» була розгорнута війна проти України, що вбила вже понад 13000 людей і зробила біженцями мільйони, а три області України було окуповано Росією, або прямо, або під прикриттям. В цей же час на Заході, в Німеччині, засудили на ув’язнення 91-річного Івана Дем’янюка, який був охоронцем у нацистському концтаборі (про парадоксальне лицемірство цієї історії див. наприкінці). Ці події відбулись через 70 років після завершення війни, а відчуття, що ніби вона завершилась учора. Відповідь «чому?» – у силі дискурсу, який почав розвиватись стрімко після 1960-х, а у 2000-х був розгорнутий на всю силу. 

Маємо три дискурси, що панують у цьому просторі: совєцько-російський, західний і єврейський.