Польські витоки українського націоналізму: польське українофільство ХІХ ст.

Оригінал статті опубліковано на сайті "Україна модерна".

Гарячі баталії між Польщею та Україною за інтерпретацію спільної історії спонукають задуматись: чи завжди позиції сторін були аж такі антагоністичні та непримиренні?

Чи не усі ми зі шкільної лави маємо сформований образ «ляха» і недружніх стосунків між українцями і поляками. Цей стереотип постав у другій половині ХІХ століття у працях провідних авторів українофільської народницької історіографії – В. Антоновича, М.Грушевського, Б.Грінченка та інших. Його витоки – у ранньомодерній ідеології конфесійно-політичного протистояння із польською шляхтою, засвідченою у козацьких літописах, в «Історії русів», у фольклорі.

Боротьба волелюбних козаків-українців проти шляхетсько-католицько-уніатської неволі поступово переростала у боротьбу пригнобленого селянства і трудового класу проти експлуататорів-шляхти і магнатів у радянській історико-політичній пропаганді. Народницький націоналістичний міф легко був запозичений радянсько-соціалістичним. Цьому сприяла ідеологічна настанова народництва – «народом» оголошувались нижчі, найбільш упосліджені верстви суспільства - саме їх вважали за основну цінність політики і суспільної моралі, тоді як вищі верстви оголошувались експлуататорами, єдиний шлях «покаяння» і «спасіння» яких був «стати на службу простому люду» (що яскраво простежується в текстах В.Антоновича, М.Драгоманова, І.Франка та ін. народників). Відтак, ранньомодерний наратив конфесійно-політичної боротьби переростає у модерні український націоналістичний наратив боротьби проти польських загарбників та радянсько-соціалістичний наратив боротьби проти польських шляхтичів.

Реальна історія загубилась

Тим часом, не все так однозначно у відносинах поміж двома народами та їхніми інтелектуальними елітами. Як писав І.Лисяк-Рудницький: «Поляки-українофіли й українці польського походження (лінія поділу між цими двома категоріями була дуже хисткою) зробили певний внесок у творення модерної України, внесок, який не поспішали визнавати історики. Вийшовши з національного суспільства, що мало міцні традиції державності й активного спротиву (...), вони змогли передати щось з цих якостей українському рухові. Їхній вплив допоміг українському відродженню піднятися понад рівень аполітичного культурного регіоналізму і збуджував його антиросійську войовничість (...) Поляки-українофіли мали нещастя потрапити в «білу пляму». З погляду польської національної історії вони здавалися маргінальними і не вартими уваги; водночас, схоже, вони не належали повністю до українського історичного процесу, принаймні в розумінні істориків народницької школи» [1].

Спробуємо почасти заповнити цю “білу пляму”, розкривши суть українофільського дискурсу та проаналізувавши постаті двох знакових мислителів того часу – Францішека Духінського та Іполита Терлецького.

Думки про українську національну пам'ять до дискусії

Призначення нового директора Українського інституту національної пам'яті збурило велику дискусію в суспільстві, великі очікування і побоювання з приводу епохи "після В'ятровича". Це – підстави для того, щоб задуматись про фундаментальні засади політики пам'яті, щоб визначити базові цінності і пріоритети. З визначення базових цінностей і принципів випливатимуть конкретні пріоритети і практики.

Коли ми говоримо про історичну пам’ять, у нас завжди є принаймні два підходи до вивчення історії і «пам'ятання»:

1) всі події на певній території («ідеальний тип» історичної науки, який, вочевидь, тут не годиться);

2) історія (оповідь) зосереджена довкола певного суб'єкта (колективного або індивідуального);

3) вибірка подій, постатей і процесів певного типу (напр., геноциди або наукові відкриття).

Очевидно, що сама розмова про національну пам’ять передбачає визнання політичної цінності певного Суб'єкта – нації (про поняття нації окрема розмова). Це – історія-оповідь, яка розповідає про певний суб'єкт і його стосунки з іншими суб'єктами. І цю історію можна написати багатьма способами – від примітивного імперського націоналізму та фальсифікації подій і процесів минулого, до інклюзивного і плюралістичного (само)критичного підходу.

Які ж загальні принципи національної пам'яті? Ці принципи виставлені не у порядку вищості цінностей, вони всі однаково важливі. Отже:

Мої цінності, або скільки вже можна про Зе

Цей текст був написаний ще кілька місяців тому, і зараз мені важче на нього дивитись. Баталії довкола директора Інституту національної пам'яті добряче пошкодило в моїх очах репутацію тих, кого називають "порохоботами". Знаючи ситуацію зсередини, розумієш, наскільки "зрадофільська" паранойя виявилась хибною і дурною, і після цього мимоволі починаєш підозрювати, що всі інші "зради" такі ж фейкові. 

Проте мої цінності – не змінились, і саме тому варто підсумувати і опублікувати це, як маніфест. Отже:

Ти надто багато пишеш про політику, сказали мені одні. Ти порохобот, чого ти причепився до Зе?! – сказали другі. 

Я задумався: чому ж так, може, дійсно надто багато? 

Думав і ось що спало на думку. 

Формула не-ШТАЙНМАЄРА або "який мирний план"

З чого повинна починатись будь-яка серйозна розмова про мир в Україні і Європі? По-перше, з чітких основоположних принципів і цінностей. По-друге, з конкретного плану дій. Саме про це і поговоримо. Звісно, це пропозиція для дискусії і для покращення.

Загальні цінності і принципи

У пастці 21 квітня: Азбучні Істини, які ми забули

Я довго не хотів писати цей текст і думав, що “промине мене чаша сія”. Але спочатку декілька друзів звернулося із питаннями: “що ти про це думаєш?”.  Потім розгорнулись дискусії і нерозуміння моєї позиції. Зрештою, розмірковуючи про виборчі баталії, виникло розуміння, що проста відповідь на питання “я за Х” не працює. Адже мова йде про набагато глибші речі – де наша країна?

Цей текст – довгий. Перша частина попереджає про політику розпалювання ненависті, про пастку, де ми опинились, розмірковує про історію останніх 5 років. Друга частина – про чотири види політики, про що у нас забули. Ми всі використовуємо лише перший, найбільш поверхневий вид політики. Третя частина – просто короткі роздуми про базові проблеми нашого суспільства і політики. Четверта – ті принципові ідеї і стратегії, які я вимагаю від того політика, що хоче мій голос. І нарешті, п'ята – це про того, за кого ж ставити галочку в кабінці.

Якщо комусь ліньки читати все – може одразу глянути п'яту частину, наприкінці. Там – про теперішній момент.

Це для кожного з нас і вас. Тому що цей текст – про базові речі, які нас змушують забути. Про азбучні істини виборів і політики, які безжально б'ють в лоб тих, хто їх ігнорує.