У пастці 21 квітня: Азбучні Істини, які ми забули

Я довго не хотів писати цей текст і думав, що “промине мене чаша сія”. Але спочатку декілька друзів звернулося із питаннями: “що ти про це думаєш?”.  Потім розгорнулись дискусії і нерозуміння моєї позиції. Зрештою, розмірковуючи про виборчі баталії, виникло розуміння, що проста відповідь на питання “я за Х” не працює. Адже мова йде про набагато глибші речі – де наша країна?

Цей текст – довгий. Перша частина попереджає про політику розпалювання ненависті, про пастку, де ми опинились, розмірковує про історію останніх 5 років. Друга частина – про чотири види політики, про що у нас забули. Ми всі використовуємо лише перший, найбільш поверхневий вид політики. Третя частина – просто короткі роздуми про базові проблеми нашого суспільства і політики. Четверта – ті принципові ідеї і стратегії, які я вимагаю від того політика, що хоче мій голос. І нарешті, п'ята – це про того, за кого ж ставити галочку в кабінці.

Якщо комусь ліньки читати все – може одразу глянути п'яту частину, наприкінці. Там – про теперішній момент.

Це для кожного з нас і вас. Тому що цей текст – про базові речі, які нас змушують забути. Про азбучні істини виборів і політики, які безжально б'ють в лоб тих, хто їх ігнорує.

Епідемія ненависті

Той, хто стоїть перед вами – це не Порошенко і не Зеленський. Ваш праведний гнів проти кандидата – на іншу адресу. Той же, хто перед вами – такий самий громадянин, обиватель, як і ви. Що б ви не відчували,  не варто бачити у тому, хто підтримує іншого кандидата – ворога. Не допускайте це в собі.

Одне із древніх правил політики – розділяй і владарюй. Це – стара технологія ненависті. У нас вона особливо небезпечна, тому що ставки у нашій виборчій грі максимально високі. Україна у стані війни, і звісно, хибний вибір – це шанс поразки, і повільна окупація – це не один катастрофічний сценарій, поряд із сирієзацією та боснієзацією України. Звідси нерви, звідси істерика і паранойя.

Одразу після Майдану я написав велику статтю “Майдан і Антимайдан”. Головна ідея – попри всі деталі, Майдан був простором абсолютної людяності та реальності.

Простір людяності. Там не лише блокувалось насильство всередині майданівців – там культивували максимальну відкритість і людяність навіть до ворогів. Квітки міліціонерам. Ввічливе прийняття “заблудлих” антимайданівців”. Не кажучи вже про те, що Майдан був відкритим для всіх політичних ідеологій – лівих, правих, лібералів і консерваторів. Це був форум, агора, Майдан, одним словом.

Реальність – бо Майдан стояв за конкретні реальні теми. Асоціація була віддаленим приводом – головний триґер Майдану було побиття людей, протидія реальному брутальному насильству і безправності, боротьба за конкретні права і свободи, за конкретне право бути вільним і захищеним.

Саме тому Майдан став революцією Гідності – бо гідність і є людяність + реальність, людськість + дійсність.

Тоді як Антимайдан – був простором абсолютно “віртуальної спільноти”, доволі ворожим і дуже агресивним до “Іншого”. Він стояв за видуману матрицю і проти міфічних ворогів: “Госдепа”, “фашистів”, “бандерівців”, “нациків”.

І це залишилось з початком війни. Українці б'ються за реальну незалежність своєї країни, за реалії, закладені в часи Майдану. Адепти Росії, ДНР і ЛНР повстали проти міфічних “госдепів”, “фашистів”, “бЕндер” тощо. Втоптавши в бруд свої реальні права і реальний мир на своїй землі.

 Починаючи з 2011 року можна було бачити на різних інтернет-форумах активну діяльність із розпалювання ненависті між росіянами та українцями. Російська пропаганда перебріхувала та поливала брудом спочатку Україну, і українську історію, і українську політику, а пізніше Майдан, і події під час війни. Міфи про “видуману Україну”, про “австрійський генштаб”, брехливе рівняння “українці = націоналісти = нацисти-фашисти = бандерівці” – це була чиста політика демонізації, іншування, дегуманізації. Маніпуляція і рощкол України по регіонам, фейки про три сорти України тощо – це були класичні меми українофобської російської пропаганди 2011 - 2013 років. Тому саме довоєнна  російська інформаційна політика ввела у наш інфопростір  бацилу ненависті.

У 2014 році традиційні методи розколу українців по лініях мови, релігії і регіонів зникли, і у 2014 - 2015 роках російська пропаганда була відверто слабка і мало ефективна. Натомість починаючи з 2015 року, антиукраїнська пропаганда змінила стратегію. Вона віднайшла і сконструювала нові лінії розколу в українському суспільстві і почала формувати нові зони ненависті. Базовою моделлю розколу став поділ на “зраду” і “перемогу”. До нього хутко додались лінії розколів за “ґендерно-ідеологічною” ознакою.

За допомогою корисних ідіотів вдалось знищити Великий Український Альянс, який є ідейною основою усіх українських Майданів – альянс між лібералами і правими. Саме союз націоналістів та лібералів формував переможні Майдани 1991, 2004 і 2013 років. У 2015 - 2017 роках цей альянс був розбитий, українські ліберали і праві стали відвертими ворогами. Я противник конспірології, але зрештою, виглядало все це надто зрежисовано-штучно, коли громадянські діячі нібито відігрували свою роль як картонки.

А далі відбувся фатальний збій. Про який я писав ще у 2015 році.

Російська пропаганда генерувала багато примітивних фейків, на що доводилось витрачати багато часу, і сформувалась ціла спільнота активістів умовного “стоп-фейку”.  Активісти та організації, які працювали над спростуванням російської пропаганди, так глибоко занурились у викриття фейків, що не помітили, як сформувалась їхня партійна закритість. Від захисту України, української держави та Майдану, спростовуючи фейкові новини проти нову українську владу і державу, стоп-фейк-активісти непомітно перейшли до апології нової влади. Стратегія “анти-анти-Педро” (всупереч російській пропаганді) довела до того, що будь-яка критика Порошенка і нової влади часто сприймалась як свідомий колабораціонізм і “зрада” (тм).

Агресивна модель оборони від пропаганди була обернена на всю “зрадофільську” критику. Постійно звучало: “зрадофіли, відписуйтесь від мене”. Критику влади сприймали часто як атаку російських ботів – тим паче, що часто вона нею і була.

Захисники України від пропаганди часто перетворювались на захисників партії влади. Поділ на “зраду” і “перемогу” переріс у розкол на “порохоботів” і “зрадофілів”.

Ненависть, яке українське суспільство мало проти бандитів з Партії регіонів і проти рашистської агресії – була спрямована проти українців. Як у східних бойових мистецтв, цю енергію було переорієнтовано на “внутрішнього ворога”, “ворога у Києві”. Це – стара методика Леніна: “перетворити імперіалістичну війну на війну громадянську”. Чому мені здається, що це відбулось цілеспрямовано?

Захищаючи Україну, стоп-фейк-активісти не помітили, як стали захищати владу, і викреслили із свого світу добру половину українців. Шок від перемог Зеленського – закономірне витверезіння сектору “перемоги”.

Зараз нам з усіх сил намагаються нав'язати віртуальну матрицю. Щоб ми у обличчі ближнього бачили пику ворога. Щоб замість спільної боротьби за спільні права, ми били одне одного за абстрактні “партії”, проклинали “порохоботів”, “зебілів” і таврували цілі області.

Сумно, як дві групи патріотів України проклинають одне одного, що вони зрадники – одні за Порошенка, інші за Зеленського. Погляньте з боку – тут же видно, що це маніпуляція, нав'язана вам через ЗМІ.

Політика – це Гра Престолів. Це – смертельно серйозна гра. Але все-таки – Гра. Не доведіть її до того, щоб вона змусила вас вбивати.

Чотири рівні політики

У нас є дуже спрощене уявлення про політику. Це справа брудна, марудна, тому ми намагаємось нею нехтувати. Ми або її уникаємо, або її висміюємо, принаймні, рідко її розуміємо. Для нас політика дуже часто – це вибори, партії, обличчя політиків, чорнуха, сварки, бої в парламенті.

Політика ж має чотири рівні.

1 – “політика облич” або “политика Лиц”. Це – власне та політика, про яку ми всі знаємо і говорити. Це – “Порошенко” чи “Тимошенко”, “Зеленський чи Гриценко” тощо. Обличчя в екрані. Публічні витівки, клоунади. Це – “політики”, politicians. Це той рівень, яким ми майже всі мислимо. Послухайте людей. Як вони говорять? Гройсман роздав субсидії. Тимошенко скасує ціни на газ. Це – примітивне мислення на рівні “Лицо дарует жизнь”. Обличчя, “Лицо” є податель благ і зла. Це основний рівень нашої політики.

2 – політика партій – це вже справа на рівні суспільних груп, що мають свої погляди, свою ідентичність, організовані у громадські об'єднання та політичні партії, і лобіюють певні позиції у парламенті. Це – вже про дискусії на рівні “ліві” VS “праві”, “консерватори” VS “ліберали”, “республіканці” VS “демократи”. Це вже той рівень, якого в Україні майже немає. Наші “партії” – це втілення інших груп, ФПГ, що майже ОПГ, і це прикриття тих чи інших олігархів. Наша “політика партій” – це майже завжди “политика Лиц”.

3 – політика інституцій і правил. Це вже складніше. Починаючи з держави, все суспільство урядується певними інституціями, і сама держава – це певна інституція, яка працює за відповідними правилами. Очевидно, що базові правила випливають з конкуренції за здобуття і розподіл влади – як політичної, так і економічної. Держава – це інституція, що має право на легітимне насильство і встановлює певні правила гри на певній території із певним населенням. Визначення спрощене, але для нас досить того, що існування держави і суспільства визначається саме оцими “правилами гри”, інституціями, які в ній працюють. Не “лица” з екрану. Не партії. Інституції. Освіта, наука, армія, бюрократія (чиновницький апарат), судочинство, охорона правопорядку (прокуратура, слідство тощо), медицина. Це те, що “невдомёк” нашому обивателю: не пика Пе чи Зе робить життя в державі, а певні правила, інституції. І завдання політики (policy) – це не роздавати кожному буханку хліба чи мільйон долярів, а сформувати такі інституції, щоб вони виконували поставлену перед ними завдання. І проблема України не в тому, що зарплата українця не 1000 лярдів, а в тому, що наші системи не функціонують – освіта не навчає, медицина не лікує, правоохоронні структури не охороняють право, а є опричниками царя-батюшки (отого самого “Первого Лица”.

4 - політика ідей та цінностей. Які ваші цінності, що ви відстоюєте у ваших політичних дискусіях? Що для вас цінне  і дороге? Ще глибше копаючи – це політика потреб. Яку вашу потребу задовольняє та чи інша цінність, яку ви проголошуєте?

Саме тут коріняться основні наші цінності. Україна, як незалежна вільна держава. Свобода і гідність людини, людяне ставлення до людей. Права і свободи людини і громадянина. Збереження і розвитку української мови і культури, нашої унікальної коштовності. Проста безпека, мир, добробут, наявність столу і до столу. Нарешті, можливість бути собою (тобто вільним), реалізувати свій потенціал, мати вплив на своє життя. Наша культурна ідентичність, наші ідеали, віра тощо.

Тут важливе не тільки, які цінності є у вас, але і у якому порядку вони розташовані. Якщо у вас цінності виживання і їжі стоять вище, то ви радше пожертвуєте свободою, щоб мати ковбасу. І навпаки.

Цей останній рівень дуже складний. Адже потреби визначають ідеї та цінності. А цінності вже визначають все інше.

Питання “чого ти хочеш? яка твоя потреба?” часто повергає наш люд у розгубленість. Ми відірвані від наших потреб, від чуття самого себе. Нас відучили відчувати себе і свої потреби. Нас привчили вгадувати бажання і потреби “сильних”, для того, щоб вижити. Ми настільки відчужені від себе, що навіть забули, що ми є.

Звідси – “правило проходу” (голосування за “прохідних”) на виборах. Звідси орієнтація не на “мої принципи”, а на “хто переможе?”. Звідси сильний вплив реклами, престижу, рейтингів. Звідси і поведінка “політичної молоді”, яка шукає вигоди, приколу, зручності – шляхом придушування своїх цінностей і принципів, або шляхом обирання тих цінностей, що дають їх можливість комфортно бути конформістами.

А саме цей рівень визначає всі інші рівні політики. Звідси випливає стан нашого суспільства.

Азбучні Істини про стан України.

Це –  те, про що не хочуть говорити наші “політики” – які не варті високого імені політики, освяченого “Політикою” Арістотеля. Бо це – розмова про їхню політичну смерть.

Тому вони роблять все, щоб усе переплутати, перемішати, зробити кашу у вашій голові, змішати два різні питання: “що робити з нашою політикою?” і “що робити в кабінці для голосування”.

Спрощувати, змішувати – це те, що люблять робити всі політики, пропагандисти і обивателі. Простота – сестра не істини, а брехні. Більш брехливим, ніж “просте”, може бути тільки “смішне” ;-) Філософ же має таку противну звичку ускладнювати – розмежувати, визначати, уточнювати нюанси, відмінності, нагадувати головне, важливе, наріжне. Нагадувати про сутність і цінність.

Нам уже багато разів сказали, що у нас злиття великого капіталу і політики, і домінування олігархічних ЗМІ, і слабкість середнього класу (а відтак незначна кількість капіталу в його руках і слабкість його політичних представників). Але це лише один вимір проблеми.

1. Повна деґрадація основних інституцій суспільства –  успіх чи провал країни визначають саме інституції, які відповідають за правила гри на полі політичного та економічного капіталу. Хто і як створює владу і капітал (влада як вид капіталу)? Як вони розподіляються? Наскільки ці інституції створення і розподілення капіталу є відкритими, контрольованими, залежними від правил гри?

Якщо в суспільстві панують закриті, ексклюзивні інституції, суспільство нездатне вирватись із застою, і зрештою відстає і занепадає. Ключем до успіху є існування інклюзивних, відкритих, розподілених інституцій, де влада розподілена між різними дієвцями, де чіткі правила гри і розмежування між гілками влади.

Українські політичні інституції – ексклюзивні, закриті. В Україні майже відсутнє незалежне правосуддя, ґрунтовне самоврядування, незалежні органи слідства і підтримки правопорядку, а податкова і митна система спрямована на захист олігархів, репресуючи малий та середній бізнес.

Але це не все. Тільки лінивий не говорив вже про “не таких” українців”, “нерозумних виборців”, “неправильних бджіл, що несуть неправильний мед”. І справді, що ж не так з українцями? (якщо не так)

2. Ми –  посттоталітарне, постгеноцидне, постколоніальне суспільство. Ця потрійна формула говорить про те, ким ми, українці, є – про справжню “ментальність” українців, про наші масові моделі поведінки. Наш стан можна досить точно описати визначенням Джудіт Герман “складний ПТСР”. Якщо ми заглибимось в це – ми можемо багато чого зрозуміти, чому саме так наші люди роблять, думають, голосують. Зрозуміти без засудження, тому що такі реакції обумовлені нашою спільною історією. І ці речі – колективна свідомість, а точніше, колективне несвідоме – змінюються дуже повільно.

Саме тому цьому пункту ми присвятимо більше часу – бо інакше ми не розуміємо, де ми живемо. А про це дуже влучно сказав Галич:

Мы живём, под собою не чуя страны, Наши речи за десять шагов не слышны, А где хватит на полразговорца, Там припомнят кремлёвского горца. Его толстые пальцы, как черви, жирны, И слова, как пудовые гири, верны, Тараканьи смеются глазища И сияют его голенища. В первом варианте стихотворения: Мы живём, под собою не чуя страны, Наши речи за десять шагов не слышны, Только слышно кремлевского горца — Душегубца и мужикоборца...

А вокруг него сброд тонкошеих вождей, Он играет услугами полулюдей. Кто свистит, кто мяучит, кто хнычет, Он один лишь бабачит и тычет, Как подкову, кует за указом указ: Кому в пах, кому в лоб, кому в бровь, кому в глаз. Что ни казнь у него — то малина, И широкая грудь осетина. Осип Мандельштам. Ноябрь, 1933.

2-а. ХХ століття стала для українського суспільства глобальною трагедією, Катастрофою, яку багато хто порівнює із Катастрофою для єврейського народу.

Якщо ви візьмете статті чи книги про українців середини ХІХ століття – і потім підете і поговорите із сучасними українцями – ви вжахнетесь разючій відмінності. Це ніби зовсім інші народи – хоча сучасні українці здебільшого генетичні нащадки “тих” українців. Навички громадського самоврядування, хазяйновитості, спонтанного громадотворення, поєднаного із сильним індивідуалізмом, свідомістю окремої особистості, сильна відданість родинних та територіальним зв'язкам тощо – ніби повністю атрофовані у дуже патерналістському суспільстві, для якого велика проблема скоординувати зусилля в межах малої громади, а “дядя з екрану” більш вагомий, ніж сусід чи родич.

Етно-мовна катастрофа більш намацально-очевидна. Варто просто взяти переписи 1897 і 1910 років та порівняти із переписами 1926, 1939, 1989 та 2001 років, щоб засвідчити етно-національну катастрофу. Україномовні регіони Сходу і Півдня України були майже повністю асимільовані. Терени панування україномовного розселення скоротились майже на 60%. Якщо враховувати, що при цьому народне мовлення пережило страшну креолізацію – тобто деґрадацію з рівня повноцінного мовлення певною мовою до креольського діалекту-піджину (у простонародді – суржик) - то цифра може сягнути 90%.

Але етномовна катастрофа – лише поверхня айсберга. Багато народів зазнали радикальної асиміляції, але далеко не всім “пощастило” зазнати не просто геноциду, а абсолютного “Великого Терору”.

Радянський період – це постійні хвилі більш чи менш відвертого Терору, який знищував цілі класи і народи – все, що могло опонувати “провідній ролі комуністичної партії”. Терор був продуманий, методичний, свідомий і мав дуже чітко і точно продуману ідеологію, яка обґрунтовувала винищення цілих груп “контрреволюційних”, “ворожих”, “класових чужих”, “шкідницьких” елементів. Ця ідеологія леґіитмувала винищення, надавала йому людського обличчя, що повністю деморалізувало та ламало жертву. Це можна порівняти із нацистським Терором – лише що він тривав не 11, а 70 років. Але тоді, як Європа усвідомила досвід Голокосту і нацизму, постійно рефлексує над ним, Німеччина пройшла жорстку денацифікацію, а Голокост став символом жаху – безмірний жах большевицького Терору нікого не хвилює.

Американський історик Тимоті Снайдер називає землі України – разом із землями Білорусі, Литви і Польщі – Кривавими Землями. Ми пережили у ХХ столітті спочатку радянський Великий Терор, а потім одразу ж нацистський терор. Нацисти так і казали: “совєти і так звикли до таких жахіть, їх  соромитись не треба, тут можна спокійно масово вбивати”. Тобто – вони навіть не намагались зберегти людське обличчя, ставлячись як до напівлюдей.

2- б. Голодомор є надзвичайною Катастрофою українського народу. Це було винищення основи українського суспільства – селянства, дрібного міщанства і духовенства. Це був наш “середній клас” – ті, кого закляли як “куркулів”, “мазепинців”, “ворогів”.

Голод – це найстрашніша фізична і психічна травма. Це не просто смерть від тортур – це максимальне знищення людської гідності. Людина, яка вмирає від голоду, втрачає останні ознаки людськості – тваринне начало опановує її. А коли це супроводжується узаконеним (тобто виправданим суспільним добром і справедливістю) відбиранням хліба, зрадою, канібалізмом – це травма, яка зачіпає підсвідомі, “тваринні” рівні людини, яка врізається на рівні колективного несвідомого. Це глибше і страшніше, ніж просто смерть і тортури. Це – повільний жах вмирання, в умовах абсолютно ворожого світу, який зрадив тебе.

Помножимо це на заборону пам'ятати біль, знищення культуру пам'яті і сакрального ритуалу, коли замість можливості помянути та інтегрувати біль – людина мусила радіти на симульованих торжествах “первомая” і вітати вождя-ката. Жертва не тільки безборонно зґвалтована – їй відмовлено навіть у праві оплакати свій біль, навіть пам'ятати його, згадати своїх полеглих. І це помножено на те, що співучасникам Терору стали самі люди – твої сусіди, ти сам.

Коли жертву зламали, її не треба потім сильно ламати. Варто час від часу нагадувати: “ти не можеш вирватись”, “виходу нема”, “всі добра лише від мене”, “я твій володар”. Отут психолог побачить одразу і перверзний нарцисизм, і Стокгольмський синдром.

3. Що ж значить такий “складний ПТСР”?

Біль травми блокує спогади про травму, осмислення та інтеграцію її, формує витіснення, заціпеніння, а то й виправдання.

В такому стані людина зовсім не схильна довіряти, її характеризує високий рівень відчуження від всього навколо – мене турбує тільки моя “хата скраю”. Світ для неї – небезпечне місце, інші люди – це пекло. Вона уникає зв'язків, але сама дуже сильно поривається до них.

Уникання контакту і пошук контакту – поєднується із схильністю моментально знецінювати будь-які стосунки, якщо хоч трошки виникне підозра, що інша сторона не абсолютно віддана, що хоч у чомусь не ідеальна. Тут же – схильність до дегуманізації (розлюднення) усіх “чужих”.  Іде в парі з моментальним зачаруванням. Це працює як у суспільно-політичному, так і в особистому просторі – схильність миттєво “закохуватись” і ідеалізувати, і так само, з пів-оборота знецінювати і викидати, якщо десь реальність не пасує до ідеала.

“Чорно-біле” сприйняття, відсутність відтінків – якщо щось або хтось не зовсім добрий, він обов'язково поганий. “Партійне” мислення – “хто хоч у чомусь не зі мною, той проти мене”. Дуже низька здатність до прийняття іншого та несприйняття критики на власну адресу.

Бажання “покровителя” поєднується із сильним індивідуалізмом, аж до повного соліпсизму та атомарної замкнутості, коли відбувається атрофія соціального зв'язку, нездатність до масової продуктивної кооперації (участь у погромах не рахується).

Високий рівень довіри до абстрактних Вищих Інстанцій – Держави, Телевізора, тощо. Родич, друг, сусід – набагато більш чужий, ніж уявний “дядя с тєлєвізора”.

Комплекс політичної “вивченої безпомічності” – “ми нічого не можемо, ми ні на що не впливаємо, лише можемо себе берегти”, при цьому дуже високий патерналізм – покладання всіх сподівань на Вищого Батька, державу тощо.

Це – схильність до “уявних спільнот”, ідентифікації з уявними ідеальними об'єктами, при цьому заперечуючи і відкидаючи реальні спільноти, але водночас персоніфікація держави і інституцій – “Україна це Порошенко”, “держава це Путін”.

Зрештою, все це – брак діалогічності, небажання ставати на місце іншого: “моя думка і неправильна”.

Звісно, можна сказати, що всі ці риси є у всіх людей на планеті. Але коли окремі ознаки зустрічаються разом, часто і повторюються – це вже серйозно.

А наслідок усього цього – глибоко травмоване суспільство, в якому порушені базові принципи і межі особи, її гідності, відношення між суспільством та особою, здатність до продуктивної співпраці.

4. Криза і деградація політики та демократії.

Криза української політики має глобальний контекст.

Хвиля популізму по всій планеті. Трамп. Брекзіт. Націоналісти у Центральній Європі. Всі ці індикатори показують, що з нашою демократією щось не так. Ми говоримо про кризу модерної демократії, що ґрунтується на моделі представницької демократії, розмежуванні влад, ідеї нації-держави (як етно-політичної спільноти) і загальному виборчому праві. Це дуже широке питання, про яке дискутують зараз провідні інтелектуали Заходу. Воно повертає нас до роздумів про сутність і мету політики як такої, до класики політичної філософії, до ідей Платона, Арістотеля, Гоббса, Локка чи Руссо. Західна модель представницької демократії, заснована у 18 столітті, стрімко деградує до охлократії, а наступним кроком після охлократії буває тиранія. Недарма в моді антиутопії на кшталт Орвелла, Гакслі чи “Матриці” – мистецтво відчуває тренд “від охлократичного популізму до тиранії”.

Це трошки втішає, бо українська політика виглядає не так страшно, на фоні колапсу світової демократії. Але Україна має свої специфічні моменти. Це – деградація і політиків, і виборців.

Деградація політиків. У нас майже відсутня політика як policy – як стратегія щодо цінностей і принципів. Політика у нас асоціюється лише з  politics  – примітивною боротьбою за доступ до влади. Замість серйозних дебатів про майбутнє країни, конкуренції ідей і цінностей – ми маємо політичність-симулякр, видовище того, що інакше ніж “срач”, назвати язик не повертається.

Потік маніпуляцій емоціями та колективними комплексами, циркові номери в ефірі і в залі засідань, що приховує залаштунковий зміст politics – це лише одна верхівка айсберґу. Українська політика – це політика облич (як говорилось вище) і політика прикриття ФПГ.

Деградація виборців. Це ще той симулякр – людина активно слухає “мовців з екрану”, віртуальних спікерів, які творять її горизонт світогляду та мислення. “Політичність” нашого виборця – не реальна робота у своїй спільноті, не втілення чогось продуктивного, не відстоювання своїх прав і свобод, а віртуальна, уявна єдність із “крутим спікером з екрану”.

Описані вище властивості нашої “ментальності” повністю втілюються у політичній поведінці.

Маємо страшенну некомпетентність виборців – які просто не розуміють базові речі про політику, досі маючи дикі уявлення про неї, в дусі “бей *****, спасай ******”, “забрать, поделить, расстрелять”, “нагнуть буржуев” і т.п. Це помножується проблемним станом національної ідентичності та постколоніальним станом державної ідентичності – про що два наступних пункти. 

У такому суспільстві дуже важко говорити про активну осмислену масову політичну діяльність – не у сенсі “боротьби за владу”, а в античному сенсі “Політики” як “співпраці демосу-народу довкола спільного блага”. Править бал пост-правда – коли неважливо, що є істина чи хиба, важать тільки емоційні маніпуляції масовими комплексами та стереотипами. Все, що тобі треба – просто бути достатньо красивим і зачепити болючі точки.

5. (Не)сформована українська нація.

Після Майдану модно стало казати, що – ось тепер відбулась українська нація! Українці як Нація! Тепер у відчаї кричать, що не відбулась.

Жарт у тому, що з точки зору фахових Nationalism Studies і те, і друге – маячня.

Українська модерна нація як проект постала ще всередині ХІХ століття. Вона вийшла за межі кола інтелектуалів і стала феноменом великої політики, що об'єднав великі маси людей на початку ХХ століття – коли Україна як феномен була зафіксована на мапах і коли були створені “українські республіки”. У наш час українська національна ідентичність давно є доконаним фактом, і різні дискусії про інтеграційний вибір чи ідеологічні стратегії розвитку відбуваються вже у межах українського національного наративу.

Українська нація-держава поставала цілком за типовим європейським сценарієм становлення модерної нації через відділення від ранньомодерної імперської держави.

Процес унезалежнення української нації був брутально перерваний і покручений Великим совєцьким Терором. Вишенкою на тортику була періодична політика етно-національного приниження – штучне наближення української мови до російської, підспудне ототожнення “українського” із “сільським”, “телячим”, “відсталим” або із “ворожим, націоналістичним = фашистським”. До речі, перший комплекс “галушки, вареники, шаровари по Гоголю”, “відсталий від прогресу”, “вторинний перед вєлікой русской культурой” – досі ми маємо на телебаченні, коли україномовний послідовно зображується як трошки пришелепкуватий на всю голову (ау, Зеленський!). Другий комплекс – “україномовний” значить “фашист” теж досі часто зустрічається.

Ці імперіалістичні комплекси – у світовій літературі їх ще можна назвати комплексом “орієнталізму” – були сформовані ще у російській імперській культурі ХІХ століття (Гоголівські образи українців та українського побуту), і особливо культивовані за радянських часів.

Протягом всіх років Незалежності українські активісти та інтелектуали постійно мусолили тему “Що таке українська ідея, ідея нації?”. Насправді – будь-яка європейська модерна ідея нації міститься в простому догматі: “Кордони держави мають відповідати кордонам нації”, ідея нації в тому, щоб нація здобула державну незалежність і самостійність, ідея нації як політичної спільноти – це наше право і свобода урядувати самими собою як єдиним політичним суверенним тілом.

Після Майдану і з початку війни набагато чіткіше виокремилась саме українська національна ідентичність – розуміння того, що Україна є вища цінність для політичної дії, що незалежність України є вищою цінністю, яка уможливлює всі інші політичні можливості. Українська політична ідентичність зміцнилась – але не безповоротно.

Проте така державницька свідомість – для якої нація-держава є вищою цінністю – не є надбанням більшості. З одного боку, достатньо велике число “постмодерних космополітів”, які універсальні потреби та особистий успіх ставлять вище цінності незалежності країни. З іншого боку, дуже багато людей, які на рівні ранньомодерного (а то й середньовічного) патерналізму та трайбалізму. З третього боку – високий рівень лоялістів імперії.

6. Держава і війна: повстання колонії проти імперії, провінції проти метрополії, а не “громадянська війна”.

У всіх цих передвиборчих баталіях, у війнах довкола “свинарчуків” і “коміків” ми забуваємо про війну на Сході. Всі говорять про мир, але ці розмови пахнуть бридкими маніпуляціями – бо це лише гасла, що подобаються електорату. Війна – погано, мир – добре. Але мир – так, проте який?

Щоб дати відповідь на питання, досить чітко розуміти, що це за війна. Це – не війна Порошенка з Путіним, не громадянська війна. Хибне розуміння процесу війни заведе вас у джунґлі помилок.

Копнемо трохи глибше.

Головний сюжет відносин України і Росії за останні 200 (а то і 350) років – це спроба української модерної (якщо рахувати 350 років, то ще і ранньомодерної) нації здобути незалежність від російської колоніальної імперії. Це – типовий процес, схожий на той, що пройшла Ірландія щодо Британії, Польща щодо своїх володарів, Каталонія зараз щодо Іспанії, тощо. Цей процес проходив різні стадії – від руху інтелектуалів до масової політики, до гарячої військової конфронтації і до побудови політичної нації-держави.

Україна у 1991 році увійшла в новий етап цієї вікової боротьби. Нам пощастило – ослаблена імперія і сприятлива глобальна кон'юнктура дали нам 24 роки мирного життя. Нам не пощастило – століття Терору і колоніалізму витворили у нас абсолютно бездарний політичний клас, який виявився нездатним виконати досить прості завдання із довершення будівництва модерної нації, інституцій сучасної держави та сучасної економіки.

Події 2013 року запустили період гарячого збройного протистояння.

Що необхідно тут розуміти (тримаючи багато інших факторів в умі)?

Події 2013 року – революція Гідності – є черговий акт драми Української національної революції, що триває щонайменше з 1991 року, а то і з 1917 року. Ця революція має два історичні завдання – здобуття національно-державної незалежності та встановлення модерного способу самоурядування політичної спільноти (права, свободи тощо).

Нам постійно намагаються вбгати інтерпретацію, що у нас “громадянська війна”. Це – аналогія із Французькою та Російською революціями, де революція спочатку призвела до повстання контрреволюції, а потім до зовнішньої інтервенції. Це – не про Україну. Франція перед Революцією була могутньою імперією понад 150 років.

Так само у нас не Громадянська війна – ідеальний зразок якої маємо в історії США 1860-1865 рр.

Те, що відбувається між Україною та Росією – найкраще описується за аналогією із Американською революцією чи боротьбою Ірландії за незалежність. У цій боротьбі є три групи: Імперія (Британія чи Росія), індепендентисти (повстанці колонії-провінції проти імперії) та лоялісти (що зберігали лояльність до імперії). Війна точилась між індепендентистами та інтервентами Імперії, яких підтримували лоялісти.

В Україні саме останній сценарій - Імперія спробувала повернути повсталу провінцію в “обойму”, провінція змогла повстати, індепендентистів більшість, але лоялісти, сконцентровані в декількох регіонах (ці регіони самі наслідок імперської жорсткої асиміляціоністської політики Терору), повстали, коли прийшли  війська Імперії.

У нас нема бачення “двох Україн”, як у Півдня і Півночі США. У нас є у одних україноцентрична ідентичність, із ментальним політичним центром в умовному Києві – і совєтська ідентичність, з ментальним центром у Москві і “от Москвы до самых до окраин” (совєцька – не в сенсі, що вона поділяє ностальгію за СРСР, а в сенсі, що вона мислить постсовєцький єдиний культурний простір, з спільними мемами та ідеями, здебільшого, звісно, російськомовний. Цей простір може бути як комуністичний, так і православний, як консервативний, так і постмодерно-гіпстерський).

Війна іде між Імперією та модерною нацією колишньої колонії. Тому бажання Імперії – утримати важелі впливу над колонією, або її розірвати на шматки. Росії не треба Донбас і Крим – їй треба вся Україна. Вона є активною стороною агресії, чиї “танки на чужой земле”. І відповідно, тільки від агресора залежить примирення – або агресор виводить війська, або жертва здається..

Що робити?

Окремі стратегічні висновки

Такі висновки вже більш-менш очевидні після аналізу нашого суспільства. Але це варто дуже добре продумати і пам'ятати, бо політики за будь-яку ціну уникають розмов про це. Саме ці стратегічні висновки – це те, що повинна в Україні робити адекватна політика. Перш ніж відповідати на питання “За кого голосувати?”, треба уяснити собі – що саме треба робити в Україні? які стратегічні цінності, цілі, задачі, перспективи? Яку країну ми хочемо будувати?

Такі висновки виводяться завжди відповідно до фундаментальних політичних цінностей того, хто формулює ці висновки. І власне, я сам цілком свідомий, що мої цінності визначають, що я оберу робити після того, як дізнаюсь, що є насправді?

1. Робота над Україною – це робота над інституціями, правилами, нормами. Наш виборець не розуміє: держава – це не роздача плюшок і пряників, чи то гречки, а насамперед працюючі інституції, що здійснюють свої прямі цілі. Насамперед, мова про стратегічні інституції – судочинство, правосуддя, податкова і митна система, освіта, медицина, і звісно ж, армія.

Українські інституції слід перетворити з “ексклюзивних екстрактивних” (як про це каже Дарон Аджемоґлу у “Чому нації занепадають?”) у “інклюзивні”, які забезпечують масову участь у прийнятті рішень та ефективний розподіл влади і капіталу. Самоврядування, розподіл влади між центром і громадами, послідовна люстрація (тобто послідовний демонтаж старих інституцій і кадрів із заміною на нові), повна зміна механізму функціонування наших основних систем. Це здійснюється по-різному у кожній сфері. Тут замало місця викладати конкретні реформи у кожній царині, але можна зробити деякі алюзії.

Наприклад, “правоохоронні” структури повинні припинити бути “опричниками царя-батюшки”, стати більш виборними, децентралізованими та локалізованими (як і суди, де давно пора встановити реальний суд присяжних). Вони повинні нести відповідальність не перед “царем”, а перед виборцями. Освіта має бути децентралізована, у ній має з'явитися набагато більше активних дієвців, в т.ч. мережі шкіл, що засновують групи громадян. Максимальне зменшення бюрократичного паперового навантаження, раціоналізація і полегшення податкового пресу, скасування протекціонізму, що захищає великий український капітал (олігархів) і блокує розвиток вільного ринку, формування дієвої співпраці вільного ринку та держави, що протистоїть його монополізації та здичавінню.

Зрештою, два великі тренди: електронне урядування, максимальна прозорість та інтуїтивність, мінімум держави. Велика мета - перетворити всі інституції на інклюзивні (наскільки це можливо), максимально розширити множину умовних стейкголдерів і бенефіціарів, встановити чіткі непорушні прозорі правила гри, невідворотність покарання за порушення правил і норм, священну недоторканність власності і особи.

2. Робота над суспільною свідомістю.

Враховуючи потрійний діагноз нашого суспільства, цю роботу можна визначити через три терміни. Детоталітаризація – це лікування суспільства від патернів тоталітарного способу життя. Деколонізація – подолання колоніальних комплексів українського суспільства, відновлення уражених колоніалізмом української культури та свідомості. Третій пункт – подолання наслідків геноциду (“дегеноцидизація”).

Подолання тоталітаризму в наших умовах – це безкомпромісна десовєтизація України, викриття злочинів совєцького режиму, культивування реальної історичної пам'яті про жертви більшовицького терору, Голодомору тощо. Україна повинна чітко знати – Сталін = Гітлер, СРСР = ІІІ Райх. Моя затятість тут пояснюється просто – коли ти хоч раз бачив могили і обличчя замордованих більшовиками людей, коли ти чув жахіття Голодомору від родичів – це стає особистою справою. Ніякі “автобани, заводи і будівлі” не виправдовують людожерний кривавий режим, який на пару з інших розгорнув ІІ світову війну.

Україна повинна вимагати Другого Нюрнберзького трибуналу над більшовизмом і СРСР за Голодомор, ҐУЛАҐ і Сюрґюнлик . Скажете, що це позавчорашній день? Ця ідеологія живе досі – із своїм історичним та політичним міфом, своєю інтерпретацією історії. Ця держава досі прагне правити бодай частиною світу. Її “герої” і “перемоги” досі вшановуються на планеті.

Якщо хтось у світі скаже “А Гітлер трошки мав рацію, а Німеччина там прорив в науці зробила”, якщо хтось одягне свастику – його розірвуть на шматки. Але чомусь цілком нормально, коли пристойні люди бігають з совєцькими зірками і розказують про великі здобутки більшовицького режиму.

Це має бути не ідеологічна, а історична робота – пам'ять про Катастрофу має бути персоналізованою, особистою.

Деколонізація пов'язана із завершенням побудови української нації. Українська нація de facto вже сталася як політична нація, де українська етнічність, мова і культура є високими культурними цінностями, одними з маркерів ідентичності, які треба плекати – але які не можуть бути підставою для сеґреґації. Проте процес далеко не завершений – колоніальні комплекси досі дуже популярні (як щодо “недомови”, так і щодо культури).

Тому посилання на “вільний ринок” культури – глибоке нерозуміння ситуації. Україномовна культура та література не може бути віддана на поталу дикому ринку – тому що сама “невидима рука” ринку деформована колоніальними стереотипами його лідерів (видавців і продавців), потужним впливом російськомовного продукту, російських видавництв, студій тощо. цей вплив має тенденцію до монополізації та упередження.

Тому послідовний розумний протекціонізм української мови і культури – це не “репресії”, а позитивна підтримка реанімації, реабілітації української мови як повноцінної мови культури у постмодерну добу. Так, мова не є бог, вона є наша культурна цінність, відмирання якої було би злочином – а без державної підтримки в наш час в постколоніальній країні місцева мова в будь-якому разі асимілюється мовою регіонального лідера і колишньої метрополії. Не вірите – дивимось на Білорусь.

3. Криза політики – громадянський іспит.

Політики орієнтуються на те, з яким виборцем мають справу. Для того, щоб знайти розв'язок, треба згадати, що загальне виборче право не є самоочевидно пов'язане з ідеєю демократії. Демократичні суспільства завжди передбачали певні цензи – обмеження, і наше суспільство не є виключенням. Інша справа, що цензи, які уживались досі – расовий, матеріальний тощо – викликали справедливі зауваження щодо нерівності і несправедливості. Але я пропоную інший ценз – інтелектуальний.

Кожна людина, що досягає 18 років, може здобути активне і пасивне виборче право лише після складання громадянського іспиту. Громадянський іспит з предметів, які мають сутнісну вагу для базових компетенцій громадянина України – це іспит з державної мови, історії України, основ політичного устрою України та базових понять права і політичної філософії. Саме ці теми необхідні для громадянина, який має голосувати не “по приколу” і не за “красиві вуса”, а як компетентний представник демосу, громадянського суспільства. Цей же іспит має складати кожен держслужбовець, що посідає державну посаду.

Майже всі країни мають такий іспит для новоприбулих іноземців, що хочуть прийняти громадянство країни. Чому ж іноземець, який свідомо  обрав нашу країну, має складати, а той, хто несвідомо народився в Україні, допускається автоматично до вирішення долі країни? Адже народжений в Україні такий же прибулець до країни, як і мігрант – як кожна людина, що народилась у світі, приходить у світ вперше.

Це не є дискримінація. На відміну від матеріальних статків, кожна людина має розум і здатна скласти такий електронний іспит (з усіма рівнями захисту від підтасування, звісно). Ця схема дуже схожа на схему балтійських країн, які через іспит провели de facto екзамен на політичну зрілість.

Але цю норму не поставлять на порядок денний в жодній країні – оскільки введення громадянського іспиту встановить новий політичний лад, ноократію, і за такого ладу сучасним політикам-популістам доведеться іти геть.

4. Завершення формування української політичної нації.

Це пов'язано із пунктом про деколонізацію та детоталітаризацію України. Україна повинна завершити ґештальт формування української нації – як повноцінної політичної європейської нації. Для цього необхідна постійна гуманітарна робота із формування ідентичності, яка покликана інтегрувати різні регіональні ідентичності, при цьому опонуючи імперській колоніальній ідентичності.

Просовєцька, проросійська ідентичність не є “регіональною”, такою, якою є закарпатська, кримська, одеська, поліська, галицька тощо. Це є лоялістська ідентичність колоніальної імперії. Не дивно, що абсурдні спроби створити “спільну національну ідею для Донбасу і Львова” протягом 25 років провалились. Неможливо об'єднати в одному човні зайця і вовка, адепта незалежності Штатів і відданого лояліста Британії. Інша справа, що російська імперська пропаганда успішно маніпулювала як совєцькою лоялістичною ностальгією, так і регіональною ідентичністю Одеси чи Донбасу. Задача України – показати, що справжня регіональна ідентичність Донбасу, Криму, Криворіжжя чи Одеси – це зовсім не совєцько-російська імперська ідентичність, і російськомовність тут ні до чого.

Очевидно, що регіональна ідентичність плекається і підтримується, особливо в умовах європейської традиції регіоналізму, тоді як імперіалістичні амбіції мають обтинатись жорстко.

Українська мова потребує державної політики реанімації як повноцінної мови і постійного протекціонізму, особливо в епоху глобалізації. Тому статті в Конституції щодо статусу української мови недостатньо. Але окрім української мови, завершення українського нацбілдингу вимагає зруйнування облудного імперіалістичного рівняння “російська мова = Росія = Путін”. Російська мова повинна пройти той же процес, що і англійська – це вже не є мова однієї імперії, і всі англомовні не повинні належати до однієї держави. Російська мова громадян України – це не є доказ російської ідентичності цих громадян, хоча безсумнівно це є наслідок тривалого процесу асиміляції українських земель.

Україна повинна поставити питання відродження слабких мов народів, які живуть на теренах України. Це насамперед – кримські татари. Протекціоністська мовно-культурна політика української держави має стосуватись також культур мовами цих народів, а також мовами, які визначені як такі, що перебуває під загрозою зникнення, зокрема, це   – роми, гагаузи, білоруси. .

Але найголовніше питання дискусій – це славнозвісна національна ідея, яка попри чисто формального націоналістичного імперативу може дійсно бути різною, залежно від відповідей на фундаментальні політично-філософські питання (радше імперською, расистською, ліберальною тощо). Це – ієрархія політичних цінностей. І Україні пощастило – історія українського націєтворення, особливо його раннього етапу (ХІХ століття, зокрема, тексти Кирило-Мефодіївського братства, Михайла Драгоманова та ін.), чітко формулює такі базові цінності:

●      людяність (humanity)

●      свобода

●      Україна

Цікаво, що Майдан 2013 року власне явив саме цю ієрархію – революція Гідності поставила на найвище місце ідею людськості (у термінології ХІХ століття це означає одночас людську природу, людство як ціле і людяність як моральний імператив), або Гідності людини. Саме вона є найвищою політичною цінністю, довкола конструюється ідея України. Україна – це політичний простір, де втілюється ідея людськості, де людська гідність та свобода шануються та оберігаються. І навпаки – захист людськості передбачає захист України, як нашої національної спільноти.

5. Державна суверенність та цілісність – єдиний шлях до миру.

Цей пункт пов'язаний з першим і другим, звісно. Але про що, власне, зобов'язаний пам'ятати кожен політик зараз – це про непорушний принцип територіальної цілісності, єдності та суверенітету України.

Україну намагаються деморалізувати демагогією про затяжну війну, про бажання миру, про загибель українців. Кожному, хто знає історію та методи пропаганди, очевидно – це елементарні методи маніпуляції. Тому варто тут нагадати очевидні Азбучні Істини, які прямо асоціюються із відомим віршем Кіплінга:

When the Cambrian measures were forming, They promised perpetual peace. They swore, if we gave them our weapons,  that the wars of the tribes would cease.

But when we disarmed They sold us and delivered us bound to our foe, And the Gods of the Copybook Heading said: "Stick to the Devil you know."

Це може звучати як гасла пропаганди. Проте – це просто аксіоми політичного життя.

Мир, якщо вже почалась війна, має тільки дві можливості – або перемога, або капітуляція.

Україна є ідеально чистою жертвою – Росія є абсолютним агресором. На боці Україні повна правова та моральна справедливість.

Мета Росії – повна перемога над Україною, встановлення контролю над нею, а не Крим чи Донбас. Будь-яке прийняття окупації “як вона є” – по суті є капітуляція.

Треба чітко розділяти “бажання народу” – і збройну інтервенцію Росії. Ні у Криму, ні на Донбасі не було проведено вільних і відкритих референдумів – в умовах окупації це нонсенс. Формальна легітимація голосуванням уже доконаного факту – це профанація.

Крим – не є “російською територією”, ані за формальним правом державної належності (він належить Україні), ані з реальним правом історичної етнічної належності (він належить кримським татарам, мала кількість яких є лише і тільки наслідком кривавого геноциду, що учинили попередники Росії).

Що ж робити? Воювати “до остаточної перемоги” і “до останнього багнета”? Звісно, що кривава лінія розмежування не на користь нікому. Тому:

Основна зброя України – послідовна, непохитна, тверда дипломатична політика засудження окупації.

Україна повинна запросити на терени Донбасу і Криму миротворців країн Будапештського меморандуму (окрім РФ), що обіцяли нам свою підтримку, і що освячене самопожертвою України, яка здала ядерну зброю – або країн НАТО. Ці миротворці повинні бути наділені правом застосовувати зброю на ураження. Лінію кордону мають контролювати українські прикордонники разом із миротворчим контингентом.

Окуповані території мають бути повністю демілітаризовані і перебувати під особливим правовим режимом, що буде регламентувати міжнародним законодавством, та керуватися адміністрацією миротворчих сил.

Це позбавить Захід побоювання можливості геноциду і злочинів проти людяності з боку нібито заангажованої України, продемонструє цивілізованість та відкритість України, яка ладна заради миру віддати частину своїх територій під контроль об'єднаних миротворчих сил, позбавить Росію будь-яких аргументів проти України, створить безпечний простір для відбудови, запрошення інвестицій та мирного життя.

Очевидно, що Росія не погодиться, відповідно, Україна повинна всіляко дипломатичними та судовими заходами показати, чим є Росія, і таким чином зміцнювати санкції.

Це, звичайно, план “на колінках”, який є у більш розширеній версії. Але іншого плану вийти із ситуації з Гідністю для України – не бачу.

Це – ті моменти, які я очікую від програм будь-яких політиків в Україні.

Що ж робити у кабінці 21 квітня?

Примітивні “срачі” довкола персонажів на телеекранах і медіа-сюжетів – роблять все, щоб ви не думали про фундаментальні цінності і стратегічні проблеми. Щоб ви мислили тільки про окремих персонажів і мали память амеби.

Вибір у нас, відверто кажучи, препаршивий.

Жоден з політиків не має системного бачення “майбутньої України”. Програми майже всіх політиків формуються або за принципом “за все хороше проти всього поганого” (“мир, любов, жвачка, Європа, Україна, світ”), або за принципом “що там електорат бажає, подивімось опитування, зробимо нарізочку з найпопулярніших побажань” (ідеальна формула популізму). Все мистецтво такого “політичного класу”, “еліти” – це вгадати, чого хоче “лохторат”, тьфу, виборець. Як вписати у нашу програму всі найпопулярніші запити всіх верств суспільства?

Очевидно, що за таких умов системності і логіки немає. Всім не догодиш. Наслідок – еклектичні програми, нарізані клаптиками, що не пасують одне до одного (водночас “соціальна держава”, “високі пенсії”, “ліберальна економіка”, “мінімум держави”, “перемога над ворогами”, “мир, любов і няшність” тощо).

У першому турі було складніше – кого обирати? Але другий тур несподівано приніс ясність. Сумну, важку, огидну, але ясність.

Вже сказано багато раціональної критики проти Порошенка і проти Зеленського. І в мене є моя критика – хоч вона і дублюватиме популярні звинувачення.

Критика Порошенка.

Головна його провина – він розбив надію і зламав віру, а немає більшого гріха, ніж зруйнувати віру. У 2014 році він мав весь мандат довіри. Він міг зробити багато чого на ентузіазмі народу. Він зробив дуже мало того, що міг і мусив зробити, і дуже багато того, чого ніколи не мав права робити.

Так, він зробив чимало. Він, як Головнокомандувач, показав, що він має достатньо сил і умінь, щоб ефективно боротись за Україну. Його заслуги на дипломатичному фронті – безсумнівні. Перемога з безвізом, який дала Європа воюючій (!!!) країні у центрі Європи (!!) – це значною мірою заслуга особи Президента. Авторитет Президента України немало впливав на судові перемоги України у Стокгольмі. Тріумф із Томосом – віхою в тисячолітній історії Української Церкви – теж значною мірою його заслуга.

За часи його правління відбулось багато змін – починаючи від запуску багато антикорупційних ініціатив і оздоровлення фінансової системи, завершуючи започаткованими реформами науки і медицини. Безумовним успіхом його каденції є справжня зміна армії і ВПК. В умовах агресії, коли на Україну напала ядерна держава, ми втратили лише до 40% ВВП, який уже почав відновлюватись, валютний курс зріс лише у 3 рази (що порівняно із обвалом часів Ющенка), натомість в Україні почали запускатись нові промислові виробництва і поступово відновлюватись економіка.

Але обґрунтовані компліменти Порошенку хай пишуть інші – вони є в мережі. Біда в тому, що на них і завершується весь позитив - навіть те, що він зробив, він зробив на чверть.

Провал люстрації, загравання із кримінальними авторитетами, з регіоналами, непокараність убивць Небесної сотні, сепаратистів, абсолютно чи то бездарна, чи то зловмисна кадрова політика, сумнозвісна торгівля на Донбасі, попсові оборудки з вугіллям, енергетикою, і т.д., нарешті, катастрофічні скандали із власними ж призначеннями – треба було бути дуже нахабним або наївним, щоб сподіватись, що після такого тебе обиратимуть. Владні еліти обрали стратегію переорієнтації на себе “потоків” і вирішили не ламати традиційні корупційно-кримінальні правила гри. 

Так і хочеться спитати у дусі Гоголя: “Ну що, Петре, помогли тобі твої Кернеси, Труханови, Свинарчуки чи Медведчуки?”.

Можна скільки завгодно бідкатись про російську пропаганду – але пропаганду важко побороти, особливо коли вона каже 70% правди. Нехай і 30% – підла брехня і ненависть до України.

Не українці винні у тому, що у нас вибір такий, який є, а саме він.

Інша справа, за кого “проти Пороха” голосують українці? Про це я вже описав у  першій частині про ненависть.

Критика влади Порошенка і Гройсмана об’єднала інтервенцію (Росію та сепаратистів), контрреволюцію (колишніх регіоналів та всіляких совєцьких ностальгістів) і скривджених революціонерів (багатьох активістів Майдану, воїнів АТО, волонтерів тощо). Прекрасний аналіз Тараса Возняка проти-порошенківського електорату: хто проти Пороха?

Власне, феномен Зеленського і є спонтанним та несвідомим альянсом цих трьох секторів, як у 1918 році ненависть проти гетьмана Скоропадського об'єднала більшовиків, українських патріотів та білогвардійців.

Критика Зеленського.

Образ Зе став для багатьох українців символом надії, миру, спасіння, просто месією. Хай краще чорт лисий, аби не Порох. Така ідеалізація справляє враження, що Зе – просто якийсь Валенса, Гавел, Мартін Лютер Кінг, Ґанді чи Мандела. Просто Че Ґевара якийсь – виходець з народу, який руйнує усталені політичні еліти.

Образ Зе – це не реальний Володимир Зеленський, це “симулякр”,.симульований образ, міф Голобородька (цікава стаття про нього), Слуги народу, героя “Кварталу”. “Нове обличчя” нагадує “Матрицю” – воно існує у віртуальному просторі. Всі позитивні асоціації з ним – “фільм + новий”, навіть член його штабу говорить “я його знаю лише 2 місяці”. Людина, яка має нульовий досвід політичної боротьби (бодай на рівні громадянського активізму), компетентність якої під питанням – слабенько тягне на образ Че Ґевари і Нельсона Мандели.

Те, що дозволене акторові – не дозволене кандидатові у президенти. Те, що дозволяють собі “старі політикани” – не має права собі дозволяти “нове обличчя”. Звісно, люди міняються і минуле належить минулому. Але ми не бачили зречення Зеленського від українофобських жартів і випадів проти Майдану та України.

Вже багато разів обговорена його залежність від Коломойського, членство в його команді архітекторів режиму Януковича, підтримка його кандидатури (прямо чи побічно) з боку російських діячів, відверта радість регіоналів і росіян з приводу шансу реванша. Зе міг би стати незалежним, так, але якби він був компетентним і сильним гравцем у політиці (яким він не є), якби його команда не страждала на присутність колишніх регіоналів і українофобів (які є), що дає підстави вважати, що недосвідчене молоде обличчя в умовах супержорсткої української еліти миттєво стане слабкою фігурою. Це було б непогано в умовах миру, але в умовах війни – це небажано.

Як Зеленський би міг здобути мій голос?

Вибачитись за свій бекґраунд, коли він дозволяв собі висміювання України (вже одного порівняння України з повією вистачає, щоб його “забанити” назавжди).

Публічно відмежуватись від російських спікерів: мовляв, нешановні росіяни і регіонали, не підлещуйтесь, вам не буде пощади.
Відмежуватись від старих еліт – Коломойського, Медведчука, Кернеса, Лукаш, Портнова і Со. Публічно. Відкрито. Як він на дебати викликав. 

Заявити сувору і жорстку позицію щодо Донбасу і Криму, в дусі “Carthago delenda est”, а не видавати дивні фрази про “перед Путіним на коліна”, “зійдемось посередині”, не згадуючи вже про вибачення перед Кадировим. Я погано уявляю Тетчер чи Рейґана, які вибачаються перед Мао Цзедуном чи Брежнєвим.

Вільно говорити українською мовою – ну хоча б! – і чітко озвучити програму підтримки україномовної культури (без фарисейських викрутасів на тему 10 ст. Конституції, що чітко маркує типову політику повзучої асиміляції доби “регіоналів”).

Озвучити позицію щодо історичної пам'яті (в дусі вище вказаних мною ідей, звісно). Засудивши однозначно Голодомор, ГУЛАГ, СРСР. 

Але він ніколи цього не зробить. Тому що він опирається на потрійний електорат, з яких лише ⅓ є проукраїнською. 

Скажуть, мовляв, нехай бандит, аби патріот? Ні, просто кандидат в президенти не має права бодай говорити такі речі.

Нарешті, що це був за ідіотський цирк із аналізами і дебатами,  танець тумба-юмба у кращих традиціях “гопоти на районі”? Що це за уникання публічних виступів? Для чого? Якщо він зараз уникає – то що буде далі, коли він матиме владу? Новий Трамп?

Зеленський – це феномен віри і надії. Але – це симульована надія і віра у “матричного бога”.

Я не вірю, що він поборе корупцію і олігархію. Політика партій та інституцій – другий і третій рівні політики – показують, що його оточення є дуже схожим на старі еліти. Те, що особисто “Зе” “ще не” крав – це скоріше “ще не”.

Він не принесе мир. Хіба що так, як Чемберлен – який привів “мир” із Мюнхенської угоди, де Захід розв'язав Гітлеру руки. Принести мир можна лише тоді, коли агресор припиняє агресію – або агресор відступає, або жертва здається. Ви вірите, що Росія відступить і віддасть Крим і Донбас? Блаженні віруючі…

Нарешті, дуже багато моїх друзів, громадських активістів, правозахисників, тих, хто реально працює у гуманітарній сфері, з історичною пам'яттю, з реформами у сфері науки і медицини, хто має доступ до непублічної інформації  – ті, що ще учора були критиками Порошенка – криком кричать проти Зеленського. Наприклад, в дусі такої аналітики. 

Цікавий момент, який я зауважив:

електорат “Зе” здебільшого вірує у “Зе”, має дуже високий елемент емоційної, ірраціональної віри і надії, високий рівень очікувань від кандидата, який ну зовсім не тягне на месію. “In Ze we believe”.

Електорат “Пе” здебільшого є дуже скептичний, і їхній вибір 21 квітня анітрохи не означає ані схвалення політики Порошенка, ані його подальшої підтримки. Ілюзій на боці “Пе” майже немає. Це радше свідомий вимушений одноразовий акт вибору в умовах дуже поганих альтернатив.

Між наївною вірою і дуже (само)критичним скепсисом – що обере раціональна людина?

Що я маю “на виході”?

У фінансово-економічному, корупційно-олігархічному плані актуальний стан “Пе” і потенційно-реальний стан “Зе” виглядають відносно однаковими. З захистом економічних прав і свобод особливо відмінностей не бачу, а програми у всіх красиві. Немає підстав вірити у “волшебника из кино”.

У військово-дипломатичному актуальний стан “Пе” досить непоганий, натомість стан “Зе” невідомий, а підтримка з боку росіян і відсутність відмежування від них нав'язує мені тривогу.

У гуманітарно-культурному плані тенденції“Пе” принаймні показують позитивну динаміку (хоч і занадто кволу, але принаймні “Пе” робить доволі позитивний фон), тоді як політика “Зе” або взагалі неясна, або відверто небезпечна.

Що ж робити?

1. Пам'ятати, що у нас парламентсько-президентська республіка, де парламент обмежує владу президента, і саме ВР і Кабмін відповідають за внутрішню політику (так, ті самі тарифи і податки). Відповідно, хто б не був президентом, якщо у парламенті наберуть більшість нові демократичні партії – вони формують Кабмін і нову внутрішню політику. Зовнішня ж політика – в принципі, Порошенко з нею впорався, хоч і міг би набагато краще, натомість чи зможе Зеленський?

Тому за кого б ми не голосували на президентських виборах – суттєво щоб у парламенті перемогли нові демократичні партії.

2. Катастрофа сучасного вибору без вибору – наслідок того, що за 2015 - 2018 роки громадянське українське суспільство зайнялось або аполітичним волонтерством, або аполітичним культурництвом, або тупим поборюванням одне одного. Воно не сподобилось сформувати нові політичні партії, засновані на волі середнього класу та політиці ідей і цінностей. Громадянські активісти Майдану були інкорпоровані у старі інституції, частково корумповані, частково пережовані, і принаймні не склали сильної політичної опозиції.

Мораль проста – за 2019 - 2024 роки громадянське суспільство зобов'язане це виправити, і відповідно ми повинні голосувати за того кандидата, за якого точно клімат залишиться умовно такий же, щоб нові сили змогли сформуватись.

3. Наша політика глибоко проблемна. Справи із правозахистом, корупцією, культурою, економікою потребують глибоких реформ. Тому те, чим може діяти народ – окрім парламентських та місцевих виборів –  це жорстка і невмолима боротьба за конкретні тези, конкретні заходи, конкретні дії. Прийняти конкретні закони, впровадити конкретні заходи, захистити конкретні права і свободи. 
Вибори не скасовують щоденної боротьби. Без неї нічого не буде. 

І найважливіше. Не сваріться. Не пускайте дух ненависті.

Те, що вас і нас всіх розділяє – це поверхневий шар. Якщо ви хочете дізнатись, чи дійсно нас щось розділяє – копайте глибше. Копайте у цінності, мрії, потреби. 

21 квітня – це не все життя, після нього вам жити і спілкуватись. І не варто заради пройдисвітів нагорі псувати стосунки із близькими людьми, які б мислевіруси вам не закинули б у голову.

Ворог хоче посіяти між нами ненависть і відчуження. Щоб ми любили абстрактного “дядю з екрана”, і ненавиділи реального ближнього. Якщо ми не дамо це зробити – ми зламаємо всю технологію і всю гру ворогові.

Незважаючи на те, хто переможе, нещодавно прочитав прекрасну максиму:

“зберігаєм спокій та точимо шаблю” (с)

Вони нам точно знадобляться, як і дар чути та підтримувати одне одного.