вівторок, 20 серпня 2019 р.

Толерантність, інакшість, ближній: популярний історично-філософський екскурс

Що таке толерантність та весь оцей пул понять – інакшість, особливість, унікальність тощо? Що означають ці слова і з чим їх їдять? Я дуже не люблю лінгвоциду, коли цілі слова і смисли викидаються. Тому, хоч я знаю, що справа запущена – але спробую повернути значення слів словам. Маленька історично-філософська довідка, яка спирається на багато джерел, мовний, історичний і логічний аналіз:


1. Толерантність як слово виникає ще в ХІІІ столітті у контексті терпимості державної влади до релігійних меншин. Аж до XVI століття це здебільшого стосувалось питання, чи дозволяти існувати євреям, мусульманам та іншим релігійним меншинам. Християнські єресі і розколи не толерувались У XVI - XVII ст. християни пересварились один з одним на одній території. Вони спробували «по старинке» вбити інакших, але трошки не вдалось. Сили виявились рівними і після 200 років м'ясорубки європейці народили ідею релігійної толерантності. Саме слово виникає у 1603 р., П'єр Бейль і Джон Лок розвивають цю ідею, вона знаходить своє втілення спочатку у Ауґсбурґському мирі, потім у Вестфальському, у Нантському едикті, нарешті у Першій поправці Конституції США. Її базова формула: «право іншого сповідувати свою віру і право мене сповідувати мою віру». Тут ще можна послатись на французького філософа Поля Рікера про «Толерантність, нетолерантність, неприйнятне»[1].

2. Толерантність лінгвістично походить від лат. tolerantia < tolerare, в корені якого лежить старе латинське слово tollere. Приблизне базове значення: «нести, здатність понести, витримати» [to bear, endure, tolerate]. Інакше кажучи, толерантність – це витриманість, здатність витримати, винести, знести випробування, виклики.
Друге значення – прийняття - похідне від першого. Прийняття відбуває через «терпіння», «я терплю тебе», «я можу витримати твоє перебування тут». Саме це значення зафіксоване у «толерантності» середньовічних державців щодо релігійних меншин. Це терпіння походить не від страждання (patience чи sufferance), не від пасивного прийняття (patience як esse passivum чи acceptance), а в першу чергу як «дозвіл бути, licence». Це –  forbearance, зносити іншого у значення терпіння.

Найдавніші паралелі цього значення – містяться у християнській літургії. Ісус Христос – Агнець Божий, що взяв на себе гріхи світу, Agnus Dei qui TOLLIT peccata mundi (bore on Himself). Цей корінь знаходиться у середньовічному tolerare.

3. Всі інші значення пізніші. Але модна псевдоетимологія щодо «толерантність – це відсутність стійкості до зовнішніх шкідників» – суперечить навіть медицині. Варто зазирнути в будь-який медичний словник, і ви побачите, що толерантність – в першу чергу це СТІЙКІСТЬ проти збудників, речовин, обставин. Це – «здатність організмів витримувати відхилення чинників середовища від оптимальних для них», «ступінь, до якої ліки можна вводити або споживати, не викликаючи шкідливих побічних ефектів», «зменшення реакції на речовину внаслідок попереднього впливу». В усіх визначеннях ми бачимо семантичне ядро – стійкість, витривалість, здатність витримувати, що цілком узгоджується з історичною термінологією.

Лише в імунології значення «толерантність»  означає «відсутність імунної реакції на певний антиген». Суперечності немає – автори терміну мали на увазі в першу чергу автотолерантність: організм природно є толерантним до антигенів власного виробництва, до власних тканин і гормонів. Порушення імунної толерантності до власних антигенів призводить до розвитку автоімунних захворювань! Тому імунітет «tollit, tolerat» клітини свого власного організму.

Імунологічна толерантність є базова вимога для пересадки органів. Якщо ваш організм не толерантний до клітин органу, що пересаджується, вам капут.

Увага!!! Відсутність імунної відповіді на антигени зовнішнього походження (наприклад, малярійного плазмодія) – це НЕ імунологічна толерантність! «Лимфоцитам таких людей даже и не предоставляется возможность попробовать распознать антигены малярийного плазмодия, поскольку не образуются комплексы антиген—МНС, факт распознавания антигена вообще отсутствует» – використаю нахабно медичну статтю з Вікі про це. Також – звідти ж! – не можна плутати імунологічну толерантність із імунологічною супресією, «при которой подавляется уже состоявшийся иммунный ответ(например, физиологическая иммуносупрессия развивающаяся в определённое время после начала инфекционного заболевания). При толерантности продуктивная активация антигенспецифичного клона лимфоцитов не начинается».

Висновок – імунологічна толерантність – абсолютно позитивне явище терпимості (forbearance) вашого імунітету до клітин вашого організму. Інакше б ви померли від автоімунних захворювань!

4. Я – Ти – Інший. Філософський момент.
Є вищий момент поняття толерантності, про який зараз часто говорять. Це – прийняття Іншого та його інакшості. Цим так часто маніпулюють, що це треба розібрати.

Так от, в основі лежить поняття «Інший».
Це – про філософію діалогу, яку у ХХ ст. розвивають такі євреї-консерватори як Мартин Бубер, Франц Розенцвайґ чи Емануель Левінас, а потім це переходить до таких постмодерністів як Жак Деріда. В Україні філософія діалогу, між іншим, добре розвинута – «Дух і Літера» і філософсько-богословська спільнота довкола них працює над цим понад 17 років.

Саме ця філософія діалогу, разом із їхніми друзями персоналістами (від Миколи Бердяєва до Емануеля Муньє і Со) стала потужним фактором впливу на Другий Ватиканський собор, який реформував Католицьку Церкву в дусі персоналізму, гідності людини і діалогічного ставлення до Іншого.

Саме ця філософія діалогу постала на руїнах модерної Європи, на згарищах концтаборів, в особі Е. Левінаса, Ганни Арендт, Ж. Дерріда, заявивши про цінність Іншого, Іншої Людини.

Кожна людина є Інша. Інший – це Ти, який пред-стоїш мені. Інший – Ти – незвідний ні до чого, я не можу використати тебе, не можу інструменталізувати тебе, зробити тебе моїм знаряддям. Ти – апріорі Інший. Якщо люди це забувають, вони починають використовувати одне одного, підганяти під свої смаки, ідеологеми і стереотипи, і великі війни – це просто логічний наслідок модерної ілюзії «однієї правильної ідеї».

Звідси велика революція постмодерну – «великі ідеї вбивають», треба звернутись до простої людини, до інакшості Іншого, відмовившись від будь-яких зовнішніх ідеологічних репресивних приписів. Interdit d'interdire!

Не треба вернути носа – саме ця ідея стояла на майданах не лише Парижа, а Москви, Праги, Будапешта, Варшави, країн Радянського блоку. Забороніть тоталітарним режимам забороняти бути собою – оце послання Іоанна Павла ІІ, «Солідарності». Адже тоталітарні ідеї і втілюють у собі «єдину правильну ідею».

Приємна новина для християн: Бог не є таким репресивним началом. Він є над світом. Він за межами ідеологій. Натомість Євангеліє чітко протистоїть ідеологічним інструменталізаціям: найперші заповіді є «возлюби ближнього». «Що зробите малим цим». Ісус чітко ставить акценти – на конкретній людській потребі і вразливості, чуйності і чулості.

А хто є ближній? А ближній є самарянин – максимально Інший для єврея, Чужий. Інша людина недарма прирівнюється до Бога у заповіді про ставлення у любові. Бог є Абсолютно Інший, tout autre, апофатичний. Інша людина – є Божа подоба, в т.ч. у цій незводимій ні до чого інакшості, a priori irreducible otherness. Особливість, унікальність, неповторність людини передбачають оцю Божественну інакшість.

І осьо пісня католицького співака Пьотра Рубіка, ще з тих часів, коли те, про що я пишу, було очевидним:

5. Чим не є толерантність?
В першу чергу, хороша стаття у французькій  Вікіпедії. Краще не скажеш, щоб стисло. Тому, толерантність не є:
    ані байдужість
    ані підкорення
    ані індульґенція
    ані вседозволеність
    ані прийняття чогось всупереч свободній волі.

Толерантність передбачає наявність Я з моїми принципами (вірою) і Ти (з твоїми принципами), і взаємної поваги.

Толерантність – це не згода на все.  Ми маємо право не погоджуватись, і це є толерантно. Повага Іншого – це визнання можливості бути іншим, але не визнання того, що цей спосіб буття є істинним у якомусь логічному значенні. Понад те, право на незгоду, на дискусію – базова норма принципу релігійної толерантності.

Толерантність – це не асиміляція (про це часто говорять консерватори, кажучи, мовляв, толерантність веде до асиміляції і втрати ідентичності). Щоб бути толерантним, Я повинен бути СОБОЮ. Толерантність передбачає Я і Ти (який не-Я). Якщо Я зникає, то це вже не толерантність, а асиміляція.

Це передбачає три елементи: Я, Ти, правила. Для того, щоб толерантність – в першу чергу, релігійна – практикувалась, потрібно Я (який практикує свою віру), Ти (що практикуєш свою віру), і певні правила, які ми дотримуємось. Ці правила або норми – це в першу чергу відмова від агресії, перешкоджання, визнання права, елементарна повага.

Це дуже важливо – толерантність передбачає взаємність і певні нормативні обмеження. Якщо я є толерантний, а ти не толерантний до мене, тобто ти порушуєш мої права сповідувати мою віру, то я (або уповноважений орган) маю право (а то й обовязок) поставити тебе в рамки норм. Увага - не знищити тебе. Це був би крок до релігійних воєн. А поставити в рамки норм, умовно кажучи, в рамки Першої Поправки.

Авторами ідеї толерантності були люди класичної суворої британської етики як Джон Лок, котрі точно вміли відрізняти «толерантність» від «вседозволеності», а «право чинити згідно своїх переконань» від «втручання до моїх переконань». Інша справа, що той же Джон Лок ще й рабство визнавав. Але то інша історія.

5. Неперекладність толерантності: звідки у нас ця фобія?

Проблема нерозуміння толерантності на наших пострадянських теренах має багато проблем.
Мовна - у нас це слово одразу переклали як «терпимість». В нашій мові «терпіти» має надто багато співзвучності із «терпінням страждань», «потерпанням», «стражданням». На відміну від латини, французької чи англійської у нас нема такого тонкого розрізнення між tolerantia, passio, patientia, acceptance, sufferance, forbearing, etc.  Ця мовна гра помножилась на історичний досвід нашого суспільства, де «Христос терпел и нам велел», де терпіння страждань, збитків, випробувань – повсякденність.

Звідси асоціація – «якісь нові страждання, які треба терпіти пасивно». + гоповська культура – де «терпила» це взагалі людина нижчого сорту. Терпіти – соромно, не можна терпіти, треба повставати.

Нарешті, є така штука, як робота КГБ. Не спішіть кричати, краще згадайте самі.
Спочатку совєти гнали релігію. Потім, в 1927 і 1943 р. вони поставили РПЦ собі на службу. Релігія використовувалась як гібридна дипломатична зброя – створення ілюзії релігійної свободи в СРСР, демонстрація «боротьби за мир» (це була основна тема пропаганди РПЦ «назовні» – і це досі незмінне, дивіться самі на їхню риторику), просування совєцьких інтересів у релігійному світі (вплив на Ватикан, на православний світ тощо). Спроба рейдернути лідерство у православному світі у 1948 р., анексія УГКЦ у 1946 р., боротьба з УАПЦ і з Константинополем у Польщі.

КГБшники, може, і мерзотники, але не ідіоти. Вони знають: «Не можеш подолати процес, спробуй його очолити». Коли СРСР почав валитися, було одразу дозволено відродження релігії і «перебудова». Але гебня нікуди не пішла – вона стрімко інфільтрувалась у релігійні структури. Історію, як Філарет служив КДБ, знають усі. Менш говорять про патр. Кирила, що теж служив (служить) гебні. Майже забули, що саме митр. Йоанн Сничев – гіпотетичний автор фальшивки про плани Даллеса розвалить морально "Рассєю матушку". Саме з лона РПЦ почалась поширюватись агресивна антизахідна ідеологія, яка потім увіллється в море "Русскаго міра". Не вірите – перечитайте їхню періодику 90-х.

«Демократия в аду, а на небе царство!» з іконами царя Миколи ІІ. «Запад хочет убить Россию» через пропаганду лібералізму і толерантності. «Разврат России!!! План Даллеса!!!» Саме в тих кузнях було викувано маркери «лібераст» і «толераст» – в тих самих, де викувано «бандер-фашистів».

Не вірите? Шукайте, кому це вигідно. КГБ (і в ширшому значенні еліті пост-СРСР) треба в першу чергу, щоб «людішкі» не дивились на Захід.

СССР впав, бо люди припинили вірити у лицемірство совка. І ц не тільки Чорнобиль і Афган, а і слухання голосів по ночам «из-за бугра», джинси і пластинки, розуміння, що «у нас роблять паршиво». Люди знали, що влада бреше про Захід, бреше про стан справ у нас, просто бреше. Хто забув, питайте старих.

Треба було, щоб люди припинили дивитись на Захід. Дикий розгул бандитизму списали на демократію і Захід – хоча зачинщиками були комуністи і комсомольці. Відсутність послідовних реформ породили провал рівня життя. Совєцькі еліти будувати країну дикого олігархічного визискування для себе, але винним робили Захід, а не самих себе.

Звідси і маркери «лібераст» і «толераст». Вони використовують огидну для совєцької людини ґейську асоціацію – бо в СРСР це асоціювалось із тюремним приниженням і сексуальним насильством (нічого, що культура західних ЛҐБТ в принципі стоїть на засадах взаємної згоди?). Думаю, маніпуляція очевидна: «щось дуже погане» + сильне емоційне забарвлення + впізнаваний корінь = інстинктивне відторгнення. Внаслідок, хто проти Путіна – той лібераст-толераст і прочая.

Задача була виконана. Маси відсахнулись від Заходу, забули, як десять років тому самі бігали за джинсами і «голосами», і кинулись в ноги тим, хто десяток років тому викликав алергію. Схема проста – відділити одну спільноту від іншої і спрямувати її рух в потрібному напрямку, апелюючи до емоційних яскравих асоціацій.

Мені можуть сказати: антитолерантні ідеї виникають в США. Правда. Вони там мають тривале укорінення – недарма консервативна (республіканська) партія США тривалий час боролась за рабство, потім трошки підтримувала ку-клукс-клан, а потім не дуже підтримувала боротьбу «чорних» і «жінок» за права. Я вже не буду наводити приклади неонацистів, які критикують толерантність. Зараз ми маємо альянс американських релігійних традиціоналістів із Росією Путіна – Путін конструює світовий альянс консерваторів, і ідейний альянс Ле Пен, Фараджа (Брекзіт), ультраправих партій Німеччини і Австрії, ПіСу і Йоббіка.

Це схема КГБ за часів СССР – тоді тільки це були не праві, а ліві, всі ліві партії на Заході відігравали роль совєцького лоббі і так чи інакше, підігравали СССР. Ми ще не знаємо, наскільки вони відповідальні у катастрофі ХХ ст. – адже неспротив злу є гріх. Всі ці Бернарди Шоу, Ромени Роллани, французькі поклонники СРСР… Зараз їхнє місце зайняли ультраправі і християнські консерватори.

Пильнуйте, бо дні лукаві, каже Біблія!
І як висновок.

Ми можемо бути християнами, підносити толерантність, інакшість, свободу, гідність особи, і при цьому не погоджуватись ані з ідеологією ЛҐБТ+, ані з Путіним, ані з ким іншим.

Тому що ці слова вкорінені у християнській традиції прийняття ближнього, визнання ближнього як радикально Іншого, подібного до Бога у Його інакшості, проголошення Свободи, як дару Божого, і гідності як способу буття людини. Ми є діти Божі, а отже, всі є вільні, гідні і рівні брати і сестри. 

Особливість, унікальність, неповторність – не суперечать інакшості і толерантності. Просто вони описують Я саме по собі, а інакшість та толерантність описують ставлення до Ти, Іншого. Кожен є особливим і неповторним, і кожен є інакшим.  
  
 Це укорінене у трагічних досвідах масових убивств ХХ ст. – звідки наші, християнські та єврейські мислителі, сформували велику істину Філософії Діалогу, буття перед Лицем Ти та Іншого. Саме вона може бути на заваді будь-якого розлюднення, ненависті, заперечення іншості Іншого.

Толерантність передбачає взаємність та ідентичність Я. Щоб Я був толерантний, Я маю мати власні принципи, які відмінні, інакші від Іншого. Свобода ґарантує, що я сам можу вільно практикувати мою віру.

І так ми можемо спокійно у дусі свободи спитати всіх сучасних носіїв ідеологій: а ви готові бути дійсно толерантними? чи ви заради ваших інтерпретацій готові репресувати інших?




P.S. З пісні, що на відео:
Takie same są nasze rozterki.
Takie same nadzieje i lęki.
Taka sama niepewność skrywana
I niepokój od rana do rana.

Taka sama jest nasza samotność.
Takie samo patrzenie przez okno.
Taka sama potrzeba czułości.
I straszliwe pragnienie miłości.

Ja jestem inny. Ja jestem inna.
Jesteśmy różni i to nas różni.
Pięknie nas różni inność niewinna.
Ty jesteś inny. Ty jesteś inna.

Nie jestem winny, że jestem inny.
Nie jestem winna, że jestem inna.
Inna od ciebie, inna od niego.
Inna innością kogoś innego.

Jesteśmy inni, inni od innych,
Którzy są inni od wszystkich innych.
Jesteśmy inni piękną innością,
Różni cudowną różnorodnością.

Takie same są nasze tęsknoty.
Takie same banalne kłopoty.
Takie same radości i smutki
I przyczyny tych smutków i skutki.

Taka sama jest nasza codzienność.
Taka sama bezkresna bezsenność.
Taka sama udręka czekania
I straszliwe pragnienie kochania.









[1] Рікер П. Толерантність, нетолерантність, неприйнятне // Навколо політики. - К.: Дух і Літера, 1999. - С. 319 - 332.

Немає коментарів:

Дописати коментар