Цей текст був написаний ще кілька
місяців тому, і зараз мені важче на нього дивитись. Баталії довкола директора
Інституту національної пам'яті добряче пошкодило в моїх очах репутацію тих,
кого називають "порохоботами". Знаючи ситуацію зсередини, розумієш,
наскільки "зрадофільська" паранойя виявилась хибною і дурною, і після
цього мимоволі починаєш підозрювати, що всі інші "зради" такі ж
фейкові.
Проте мої цінності – не змінились,
і саме тому варто підсумувати і опублікувати це, як маніфест. Отже:
Ти надто багато пишеш про
політику, сказали мені одні. Ти порохобот, чого ти причепився до Зе?! – сказали
другі.
Я задумався: чому ж так, може,
дійсно надто багато?
Думав і ось що спало на
думку.
Є дві великі речі у політиці, які
мені болять. Це - Україна та історична пам'ять.
Перше – це існування України
як незалежної держави, України як укр. країни, укр.культури і укр. мови.
Я не хочу, щоб Україна померла – як держава і культура. Не хочу, як в Білорусі,
де мова майже вимерла. Я не хочу перетворення України на провінцію Росії. Я
хочу відродження, життя і розвитку укр. мови, культури, літератури тощо. Можна
сказати, що це предмет любові, це певний commitment, і він
позаідеологічний, бо любов за межами ідеологій. Хоча, якщо націоналізм (слідом
за Кетрін Вердері) – політичне використання символу нації через дискурс і
політичну активність, де нація є найбільш універсальною легітимною цінністю,
якщо націоналізм – це коли на першому місці єдність і суверенність нашого
політичного тіла, тоді, ok, я націоналіст. Але тільки за тієї умови, про
яку писав ще Драгоманов – будь-яка політична цінність підлегла щодо вищих
людських цінностей – людськості і людяності, Бога і свободи.
Друге – я проти будь-якого
відродження тоталітаризму, совєцької червоної голоти. Для мене СССР – як для
єврея Гітлер і ІІІ Райх, кат
мого Києва. Темні часи – це вічна реальність повернення тоталітарного
минулого, бо ця банальність зла існує всередині кожного з нас. Дуже легко
урочисто і пафосно під конкретні дати казати про "Never again". Але
тоді, коли політики з натягнуто-сумними обличчями стоять на споминах жертв
світових воєн або Голокосту – через їхню політику звершуються нові геноциди.
Сирія, Руанда, М'янма, Донбас і т.д.
Війна додала ще один пункт до моїх
"чому?" - це підпункт до України. Мої друзі воювали, друзі моїх
друзів загинули. Я не хочу, щоб їхня пам'ять була спаплюжена. Я не хочу, щоб
країна, за свободу і гідність якої вони пролили кров, стала колонією Росії. Я
вимагаю, щоб убивці, що напали на Україну, що розпалили війну, що дали зброю
ідіотам на Донбасі і показали їм ("Тебе дадут знак", співає
"Ария"), куди бігти – щоб ці кати, що родом і духом з СССР, були
засуджені. Байдуже, це Путін, Ахметов, Медведчук чи хтось інший. Вони для мене
- що для єврея Гітлер, Гіммлер, Ґеббельс.
Пам'ять про минуле, правда про
історію – це моя політична цінність. Це коренем сягає думки про смерть і
життя. Я хочу дати життя тим, що померли, через пам'ять. І нехай це утопія.
Моя головна тема – це
історія, культура, мова і філософія. Ширше кажучи - "гуманітарна
політика", "культура", "ідентичність". І я не берусь
сперечатись про форми оподаткування ФОП (хоча не треба мати велику клепку, щоб
знати, що планова економіка і бюрократична зарегульованість шкодить економіці –
філософського вишколу на це знання вистачить). Проте про "культуру" я
можу сказати, і тут є об'єктивні критерії та тенденції. І якщо я
бачу прямий відкат публічного дискурсу до малоросійського провінціалізму і
ренесанс совєцької "фейкової пам'яті" (термін Оксани Довгополової) –
я протестую.
Я писав про політику ще тоді, коли
більшість із юних писак ще в фейсбуку не зареєструвались, а то й у школу
ходили, а політикою навіть не цікавились (або "дуже глибоко
всередині"). Це було ще 10 років тому. Тому я добре пам'ятаю раннього
Януковича і не плутаю, що за чим було, пам'ятаючи, що значать дати 14.08.,
21.11., 30.11., 8.12., 11.12. 2013, 16.01., 22.01., чи 18.02. 2014.
Зрештою, політична філософія
та Nationalism Studies - це моя наукова тема була і є тривалий час.
Ще у 2010 р., побачивши
інтернет-дискусії, я побачив, як ботоферми стрімко накручували лавину
ненависті, українофобії, європофобії, поширювали диявольський мікс про
"гомофашистобендероукров" і "жидопольськоавстрійскій
гєнштаб". Саме там я побачив, як історичні фальсифікації підсилюють
політичну ідеологію, як саме історична брехня була фундаментом для політичної
ідеології "русско-советского мира". Брехня про Русь, про життя в
СРСР, про Україну - все це створило ту картину світу, яка зараз в головах як
"Русский мир". Забути криваві репресії, геноциди, століття
асиміляції. Забути і пам'ятати лише совєцько-російський фейковий канон?
В той час ще деякі сучасні молоді
експерти банили мене "як ти смієш писати про мову і політику"! Не
разжигай! Ти розколюєш народ! Через два роки стався Майдан і ті самі люди
бігали поперед батька в пекло і писали дослівно те ж, що я писав на два роки
раніше. За що вони мене "раніше" банили.
Я був ще молодим, і на відміну від
деяких поважних дослідників, посиджував на форумах і прочих луркоморах, тож
бачив це "en face". І коли мені кажуть про "одвічне
протистояння" і "мнєніє народа", я добре бачив, як це
"мнєніє" заливали в голову. Зрештою, ще в юні роки я наживу бачив, як
в УПЦ МП жорстко і брутально накручували проти України і всього українського,
прославляючи все російське і совєцьке. І мене відвернули від МП дві речі.
Навіть люблячи той образ Росії, я любив мій образ України. І коли я побачив, що
"Русский мир патр. Кирилла" - просто зросійщення, я зрозумів, що моя
любов до України має бути знищена ними. А друге - я не зміг зрозуміти, як можна
забути пам'ять сотень тисяч закатованих православних християн, і прославляти
антихристиянську ідеологію (не на словах, а на ділі і з кулею в лобі).
І мої принципи, вироблені ще тоді
- досі незмінні. При цьому жоден із можновладців не втілював і не втілює мою
ідеологію і моє бачення політики.
"Космополітизм в ідеях
і цілях, національність в ґрунті й формах культурної праці" –
писав Михайло Драгоманов. Його космополітизм – людськість у потрійному значенні:
людська природа (We
share the same biology regardless of the ideology), людство як
спільнота, людяність як принцип. Людськість є сутність політики, національність
– її іпостась. Іпостась без сутності чи сутність без іпостасі – ніщо, фейк,
симулякр, маніпуляція.
Темрява Ненависті нависла над
Східною Європою, а може, і світом, про що писалось ще давно.
Існують цілі схеми політик ненависті та знецінення у соціальних групах, і про це навіть наукові статті. Світом
править Любов і Ненависть, і це – тема над темами.
Вибори завершились, але вічні
прокляті українські питання нікуди не щезли. І порада будь-якому президенту –
не забувати правило лідера революції. Коли ти прийшов до влади після Революції
– ти не маєш права зупинятись. Ти – раб Революції, яка має продовжуватись. Ти –
просто знаряддя Революції. Забудеш – біда для всіх.
Зрештою, ті вибори закінчились
давно і досить уже грати оту тупу пластинку "ПєЗє". Але мої цінності
і мої "великі речі" – є. І оскільки я бачу загрозу цим принципам – я
пишу. І які там партії воюють – мені вже фіолетово. Бо я завжди писав з чітким
акцентом: людяність, Україна, філософія/культура, пам'ять. Semper idem usque ad
mortem et etiam post mortem.
От і все.
І останнє: любов не може ніколи
знецінити те, що вона навіть колись любила. Але любов затята в обороні свого, і
дуже легко скотитись у ненависть. Тож – "пильнуйте, бо дні
лукаві".
А бінарність завжди загрожує
ексклюзивізмом. Тобто ділення "на двоє" пахне тотальним виключенням у
океані ненависті до Чужого. Неважливо, це ділення "Пе - Зе" чи
"патріоти і "вороги".
P.S. А чому ти вчепився за Зе? Та
тому що 73%. Вперше в історії України народ вибрав до влади одну партію. Такого
не було ніколи. І я дивлюсь на неї, ясна річ, а не на політичних лузерів ;-) Бо якщо інші політики раніше могли "пенять"
на "попередників" і "опозиціонерів", то тут вибачте: вся
повнота влади. Це або грандіозний шанс, або епічна катастрофа.
P.P.S. Світом
правлять Любов і Ненависть. Це філософ Емпедокл виголосив до формування класичних
метафізичних розмежувань – "буття, небуття, матерія, свідомість"
тощо. І наші політичні події ще раз підтверджують правдивість істини – два
полюси світоладу – не буття-небуття, а Любов і Ненависть. Любов, що дарує
буття, яке виплескується через край буттєвої Повноти-Плероми, і ненависть, що
заперечує буття (й Іншого), намагаючись все знищити у речевості Я-Воно. Саме
між ними іде війна, з початку часів, καὶ εἰς τοὺς αἰῶνας τῶν αἰώνων
.
Любов, ἀγάπη – це бажання і дарування Іншому блага, це
переливання буття за його межі у безмежному даруванні блага-буття. Це
метафізична, онтологічна категорія, в першу чергу. Це насамперед – Буття (Боже,
Космічне, індивідуальне), що ек-стазує, у стані екстазу виходить за свої межі,
переливається, ніби фонтаном, даруючи Іншому (речам, людині, світові) буття,
яке є вищим благом, а благо є буттям. Любов є первинною еманацією буття.
Це також етична та політична
категорія – прийняття Іншого як унікальної самодостатньої цінності (як «Ти»),
коли ми говоримо про ставлення до Іншого, як до самого себе і як до Ти. І тінь
цього, втілення ненависті – це знелюднення, розлюднення, дегуманізація. Це
вищий моральний імператив – і етика тут переходить в метафізику. Ставлення до
Іншого як до Ти перетворює всесвіт. Є два способи Ставлення –
"Отношения" – Я-Ти і Я-Воно, дві структури Всесвіту. Це інший
спосіб існування буття і його упорядкування.
Довкола цього обертається світ.
Він обертається нечутно ;-)
І в цьому збігається прадавній
Емпедокл і Євангеліє, Завіт, що заснований на категоріях Любові і Свободи.
Немає коментарів:
Дописати коментар