Призначення нового директора Українського інституту національної
пам'яті збурило велику дискусію в суспільстві, великі очікування і побоювання з приводу епохи "після В'ятровича". Це – підстави для того, щоб задуматись
про фундаментальні засади політики пам'яті, щоб визначити базові цінності і пріоритети.
З визначення базових цінностей і принципів випливатимуть конкретні пріоритети і
практики.
Коли ми говоримо про історичну
пам’ять, у нас завжди є принаймні два підходи до вивчення історії і «пам'ятання»:
1) всі події на певній території
(«ідеальний тип» історичної науки, який, вочевидь, тут не годиться);
2) історія (оповідь) зосереджена
довкола певного суб'єкта (колективного або індивідуального);
3) вибірка подій, постатей
і процесів певного типу (напр., геноциди або наукові відкриття).
Очевидно, що сама розмова
про національну пам’ять передбачає визнання політичної цінності певного
Суб'єкта – нації (про поняття нації окрема розмова). Це – історія-оповідь, яка розповідає
про певний суб'єкт і його стосунки з іншими суб'єктами. І цю історію можна написати
багатьма способами – від примітивного імперського націоналізму та фальсифікації
подій і процесів минулого, до інклюзивного і плюралістичного (само)критичного підходу.
Які ж загальні принципи
національної пам'яті? Ці принципи виставлені не у порядку вищості цінностей,
вони всі однаково важливі. Отже:
1. Україноцентричність.
Попри всі наступні принципи,
ми говоримо про інституцію української національної пам'яті. Ми говоримо
про Україну і історії української нації у конструктивістському розумінні, і відповідно
для нас існування Української нації-держави є одна з найвищих політичних цінностей.
2. Людяність та істина –
історична правда.
Або: «історична правда –
кращий друг України».
Згадуючи Михайла Драгоманова,
людськість – у потрійному сенсі humanité («людська природа» або «здатність
бути людиною», «людство» як колективний суб'єкт усієї сукупності людей, «людяність»
як вища моральна цінність – we share the same biology regardless of the
ideology) – це найвищий моральний і політичний імператив. Тобто ми не схвалюємо
жодних злочинів проти людяності, ми боремось за засудження кривавих тоталітарних
режимів, і бережемо пам'ять про їхніх жертв.
Засудження «банальності зла» і чуйність до нього в його нових формах – запорука
справжнього Never again.
Тоталітарні антилюдські
режими створили океан «фейкової пам'яті», яка патологічно деформувала масові уявлення
і колективні стереотипи. Правда про минуле, історична правда – важлива зброя у подоланні
колективної травми і реабілітації жертв насильства.
Особлива проблема – ситуація
постколоніального суспільства, де тривалий час «колонізований» (здебільшого, українець)
був позбавлений власного «голосу» і замість нього говорив «білий сагіб». Деколонізація
і депровінціалізація пам'яті – окреме завдання в наших умовах.
3. Політика пам'яті завжди
– прескриптивна, нормативна і в певному сенсі педагогічна.
Аполітичність в справах
історичної пам'яті – утопія.
Не тому, що «історію переписують».
Історичне знання про минуле, яко справжнє наукове, постійно поглиблюється і уточнюється. Проте істориком
завжди двигають основні цінності наукової чесності, принаймні, в ідеалі.
Проте будь-яке історичне
висловлювання завжди має політичні наслідки. Воно впливає на уявлення про себе
(self-image), а відтак на ставлення до світу і світогляд. Звісно, це непомітно,
якщо мова йде про відкриття нової палеолітичної стоянки на теренах України. Проте
якщо ви младоземельний креаціоніст або бушмен, який дізнався, що койсанські народи
існують вже 60 тисяч років – навіть такі далекі дані можуть вплинути на вашу політичну
позицію.
Тому, політика щодо української
національної пам'яті завжди є політикою, тобто поєднує в собі аналіз наявного і
проектування належного/майбутнього. Дані соціології не можуть мати нормативного,
тобто приписового, характеру. Масові уподобання, по-перше, обумовлені наслідками
колишніх агресивних (і часто злочинних) політик пам'яті, а по-друге, можуть і повинні
бути трансформовані шляхом послідовної просвітницької роботи. Така політика завжди
спрямована на зміну світогляду, цінностей, мислення людей, а отже, завжди має прескриптивний,
педагогічний зміст.
У випадку України, це ще
означає, що ми не можемо ігнорувати реальний політичний стан країни, проти якої
розв'язала масштабну інформаційну та збройну війну, де фальсифікація історії і пропаганда
моделей «фейкової пам'яті» – надзвичайно сильна зброя. Деконструкція міфів імперіалістичної
пропаганди, реабілітація жертв тоталітарних режимів і засудження самих режимів –
важливі.
4. Інклюзивність та діалогічність
– на основі цінностей і принципів.
Нація – завжди складний
політичний суб'єкт, отже, ми потребуємо працювати над створенням спільного світу
уявлень про історичне минуле, спільного міфу, наскільки це можливо в добу постмодерну.
Проте українське суспільство досі успішно розколюють на ґрунті уявлень про минуле.
Просте репресивне нав'язування, формальна імітація мало результативні. Агресивна позиція, хоча інколи
потрібна, не сприяє ані єдності всередині країни, ані порозумінню з дружніми до
України націями-державами. Наразі протистояння у царині історичної пам'яті – це
бодання рогами монологічними самовпевненими наративами. Саме тому осмислення
історичного минулого на засадах інклюзивності, плюралістичності і діалогічності
може стати важливим містком порозуміння. Ці підходи давно розроблені в Європі –
це і визнання множинності ідентичностей та пам'ятей, права на різну і відмінну пам'ять,
перетворення прикордоння із лінії фронтального протистояння на габи співпраці, комунікації
і множинностей. Прикладом цього може бути навіть Львів, де українська, польська,
єврейська, вірменська і австрійська присутність однаково шануються, що не суперечить
безсумнівній патріотичності Львова.
Конфліктні і взаємовиключні
уявлення про минуле слід розв'язувати у дусі ненасильницької комунікації, апеляції
до спільних цінностей і потреб, а також до раціональної і наукової аргументації.
Звісно, що діалог неможливий
без певних базових принципів і цінностей. З деякими деструктивними позиціями діалог,
на жаль, неможливий. Агресивна пропаганда ненависті, реанімація кривавих тоталітарних
та імперсько-колоніальних режимів, заперечення цінності української нації-держави,
її суверенітету і незалежності – те, що втілене у ідеології "русскаго міра"
– є неприйнятним, що викликає принцип «zero tolerance». Демократія і дискусія неможливі у справі протистояння наслідкам насильства.
Що це означає на практиці?
Серед позицій:
– радикальне засудження
тоталітарних режимів, завершення декомунізації аж до Нюрнберґ-ІІ, зокрема, оприлюднення
документів репресивних органів (доведення до кінця проекту ГДА УІНП);
– збереження і популяризація
пам'яті про Голодомор, Великий Терор, Голокост, геноцид кримських татар і ромів, депортації греків
і німців, геноцидні кампанії репресій НКВС у 1930-1940-х, спрямовані на цілі народи. Образно кажучи, втіленням ситуації є Київ: з одного боку, Бабин Яр, а з іншого Биківня;
– протистояння історичним
маніпуляціям з боку сучасної пропаганди, активна медіа- та SMM-політика, яка має
створити цікавий та інтерактивний контент, що охопить більшість населення України;
– реабілітація подій, груп
і осіб, дискредитованих і стигматизованих тоталітарними режимами, зокрема, героїв
антикомуністичної боротьби. Ми не ідеалізуємо людей, не змішуємо героїв і святих. Герої теж можуть помилятись, але наслідування героїв наслідує їхні подвиги, а не помилки;
– відроджувати пам'ять про національно-визвольну боротьбу, проте відійти від фокусування
на ІІ світовій війні, оскільки пов'язана із тогочасними подіями система координат
є абсолютно некоректною. Вона ігнорує трагічну історичну ситуацію, в якій опинились
українські і центрально-європейські bloody lands (згадуючи Т. Снайдера та
Е. Еплбаум), змушуючи центрально-європейські суспільства визначатись між двома чужими,
зовнішніми і ворожими оптиками, між «червоним дияволом» та «коричневим дияволом».
Історична пам'ять повинна рухатись вглиб історії, зачіпаючи старші пласти, коли були
сформовані ті фундаментальні розмежування і сюжети, що обумовили трагедії ХХ століття. Хоча "історичні події першої половини ХХ століття критично важливі для формування української національної ідентичності. І водночас відновлення нашої колективної пам’яті про цей період потребує чи не найбільших просвітницьких зусиль, оскільки над її зачисткою більш як півстоліття працювала репресивна та пропагандистська машина СРСР", але треба розуміти, що історія української нації набагато давніша (щонайменше з доби Кирило-Мефодіївського братства і Головної руської ради), а зведення теми історичної пам'яті до ХХ століття також несе певні загрози (наприклад, штучне "вкорочення віку" і хибне уявлення ніби українська нація створена у ХХ ст.);
– не виключати дискусійні постаті, а включати у
простір національної пам'яті різні групи, при цьому підкреслюючи множинність інтерпретацій,
складність історичних ситуацій, безумовність засудження злочинів і небезпеку маніпуляцій.
Наприклад, деякі герої боролись за українську державу, проте були дискредитовані
зв'язками із тоталітарними режимами та участю у масових репресіях або геноцидах.
Причини були різні, проте засудження геноцидів безсумнівне. Проте це не означає,
що ми виключаємо цілі групи історичних постатей.
Ми генеруємо наукові і суспільні
дискусії, показуючи складність ситуації, що спричинилась до такої катастрофи, засуджуючи
тоталітарні режими і схвалюючи героїчну боротьбу за свободу людини та України. В
той же час непотрібно штучно фокусуватись на конфліктних постатях, тим паче коли
вони не є центральними для канону історичної національної пам'яті. Шевченко, Драгоманов,
Вільгельм фон Габсбурґ, Скоропадський, Болбочан, Липинський, Кошиць, Шептицький
чи Стус – чи не більш інклюзивні і прийнятні
для всієї країни, аніж Бандера чи Мельник, попри всю героїчність Бандери?
Є багато постатей і подій,
які можуть бути містками співпраці і примирення з іншими націями: Констянтин Острозький,
Петро Сагайдачний і Петро Могила, Юрій Немирич
і Пилип Орлик, Францішек Духінський, Теодор Герцль і Іван Франко, Малевич і Шолом-Алейхем,
Твардовський і Чижевський, Єжи Ґедройць і Номан Челебіджіхан.
В усьому цьому слід примножити
і залучити напрацювання попередників, які дуже багато зробили на цьому шляху, та
й самі ті дослідницькі групи, які працювали на цій ниві тривалий час: від ЦДВР і
«Тюрми на Лонцького» до «Лікбезу», включаючи
істориків з кола «Духа і Літери», «України модерної», «Територію Терору», «100 років культурної дипломатії», мережею музеїв та ін.
Як
підсумок: «жнива великі і гіркі, а женців мало».
Тема української національної
пам'яті та історичної правди – далеко не доорана. Роботи тут буде всім, і успіх
може прийти лише тоді, коли різні групи дослідників і активістів кожна буде орати
своє поле і лупати свою скалу.
Інститут національної пам'яті
є більш стратегічною інституцією, ніж це можна помислити. Він впливає на колективний
історичний імажинаріум, формує масове розуміння історії та культури, через що визначає
фундамент, з яким громадяни будуть підходити і до сучасних дискусій. Можна багато
говорити про назви вулиць, але коли ти знаєш, що ось там в твоєму місці більшовики
вбили тисячі людей, а он там земля ворушилась тижнями, коли ти поіменно знаєш мешканців
свого міста, що загинули від червоної і коричневої орди, ти навряд чи захочеш зберігати
назву імені прислужника більшовицького режиму. Україна є різна – Закарпаття це не
Буковина, Львів не Київ, а Київ не Харків. І спільне – це не по-совєцьки одна вулиця
Леніна і площа Жовтня у центрі, а водночас один український прапор і цікава інакшість
кожного міста і краю. Спільність, єдність і відмінність – завжди тонко взаємопов'язані
одна з одною. І будь-яка імперіалістична і тоталітарна ідеологія – "русскоміровская"
ідеологія фейкової Новоросії, "великі Польщі, Угорщини, Румунії", нацизм
і більшовизм – однаково є ворогами як для унікального багатокультурного Мукачева,
так і для Одеси, Луганська чи Бахчисарая.
І гасло Драгоманова:
Космополітизм в ідеях і цілях, національність у ґрунті і формах культурної праці.
Немає коментарів:
Дописати коментар